Я виріс у бабусі з дідусем. Батьки залишили мене у них ще у 4-річному віці і, не зважаючи на це, я дотепер їх люблю.
Коли матір дізналася, що вагітна вдруге, дуже зраділа, адже вони з батьком давно мріяли про дівчинку. Однак на першій же діагностиці їм повідомили, що я – хлопчик, у них буде другий син. Матір дуже розчарувалася, їй був не потрібний ще один. У мене уже був старший брат, якого вони дуже люблять.
Вона, як належить, доходила вагітність, народила мене. Я ніколи не відчував справжнього батьківського тепла та турботи. Мене годували, одягали, двома словами – виконували всі зобов’язання перед дитиною. Та все ж, ніколи не обнімали, не гралися, не водили у парки на гойдалки. Пам’ятаю, як завжди сидів самотньо у кімнаті, інколи проводив час із старшим братом, який здебільшого був з батьком у дворі. Вони грали у футбол, а я просо спостерігав.
Коли мені виповнилося 4, батьки вирішили переїхати в інше місто, – йому запропонували високооплачувану роботу у столиці. Вони зібрали наші речі і ми всі вирішили у дорогу. Але чомусь спершу заїхали до бабусі з дідусем. Там деякий час пробули, а потім батьки та брат поїхали, а я залишився…Мене не взяли з собою… «Вони мене забули!» – промайнуло у моїй голові.
Бабуся пояснила, що я тепер буду жити з ними, у селі. Нам буде весело, разом ходитимемо до місцевого лісу по гриби, дідусь братиме на рибалку. Мій дитячий розум тоді так до кінця і не зрозумів, що трапилося. Так йшли роки, час від часу матір телефонувала та запитувала, як у мене справи, але це завжди були штамповані фрази, без жодного відтінку емоцій та щирої цікавості.
Коли мені було 12, батьки пообіцяли, що приїдуть до нас на Новий рік. Я дуже зрадів, чекав їх увесь вечір, а вони так і не приїхали…Напевно, в саме той момент моя дитяча наївність зникла. Стало прозорим, немовби скло, усе, що відбувалося останні роки. Відтоді більше ніколи не очікував побачити рідних.
Буду чесним, у селі мені було набагато краще. Мене любили та виховували у турботі, яка повинна бути у кожної дитини. Своїм стареньким я вдячний та зобов’язаний усім. Зараз мені уже 21. Зі старшим братом відновили зв’язок 3 роки назад, – він сам зробив крок на зустріч. А від батьків нічого не чути. Тим не менш, я їх люблю і завдячую, що у той момент вони дозволили мені відчути тепло від тих, хто дійсно зміг його подарувати…
