Галині Іванівні минулого літа виповнилося 65 років. Живе вона одна в селі, чоловіка ж не стало ще 5 років тому. Діти давно живуть кожен своїм життям в місті, до матері приїжджають рідко. Та сталося так, що донька й син зовсім тепер не хочуть приїжджати, а матір не розуміє чим саме образила їх і плаче.
Жінка має велике господарство: корова, свині, гуси, кури й ще городини 15 соток. І все треба робити самій. Та от вже пару місяців як у Галини Іванівни болять дуже ноги та тиск дуже високий, тож буває, жінка часто просто лежить, а роботу виконувати нікому, й худоба стоїть голодна. Діти приїжджають десь два рази на рік, і то не працювати, а більше відпочити. Тож вирішила жінка взяти собі в помічниці молоду жінку з села – Людмилу, а платити буде їй зі своєї пенсії – віддаватиме їй половину.
І на стільки легше стало Галині Іванівні жити, що тепер вона може бути спокійною за своє господарство й радіє, що нарешті не сама все на собі тягне. Людмила ж все попорає і в магазин збігає, а по вечорах на городі порядки наведе й розсаду пополиває. Коли жінці буває зовсім погано, то і супчик їй зварить, тож не знає Галина Іванівна, як раніше без Людмили й жила.
Одного вечора подзвонила їй донька й почала кричати на матір, що буцім то їй подзвонила подруга з села й розказала, що Галина Іванівна знайшла собі прийомну доньку й мало того, що пенсію всю їй віддає, так кажуть люди, що й будинок вона збирається відписати тій Людмилі. Марина сказала, що їй соромно за матір і вона більше до неї не приїде. Хотіла жінка подзвонити сину й отримати хоч від нього якоїсь підтримки, та він взагалі перестав відповідати на її дзвінки – донька вже і йому розказала свою правду.
Галина Іванівна дуже засмучена, сидить тепер днями й плаче. Дуже прикро, що Марина повірила якимсь чужим людям, а їй і слова не дала сказати. Хіба ж вона хотіла, щоб так вийшло? Та жінка думала, що діти будуть тільки раді тому, що у матері є помічниця, бо самі ж їздити й допомагати змоги не мають. А вийшло он воно як.
Переживає бідна мати й думає, як їй виправдатися та вибачитись перед дітьми. А Людмила все заспокоює її й каже, що не потрібно так побиватись, діти ж не думають про неї та про те, як їй зараз важко жити, і нічим не допомагають, тож нехай вибачаються вони.
