Надія Миколаївна все крутилась у своєму ліжку і не могла заснути. Мабуть, через те, що їй не звично було засинати самій. Чоловік же її, Степан Михайлович, потрапив в лікарню й зараз перебуває в комі. Тож жінку з’їдають погані думки та не дають спати. Не уявляла вона свого життя без чоловіка, бо досі його дуже кохала. Коли Надя заплющувала очі, то в її пам’яті виринали картинки з її життя, чорно-білі картинки.
Вийшла вона заміж за свого чоловіка ще 40 років тому, їй тоді було 20, а йому 25. Жили вони добре і все якби нічого, та діточок Бог їм не давав. Скільки Надія проплакала, скільки молилась, та дива не сталося, радість від батьківства все оминала їхній дім.
І в цілющі водойми їздила, й водичку святу пила, а все марно. Жінка з цього приводу дуже переживала і тому все відбилось на її психічному здоров’ї. Надя впала в тяжку депресію і проходила професійне лікування. В лікарні жінка пробула майже рік. Степан же тоді часу дарма не втрачав, й знайшов собі жінку на стороні. Та Надя не засуджувала потім його за це, й мало того, вважала тільки себе винною в цьому. Бо й мати їй колись казала, що чоловіка не можна залишати на довго самого, а в неї тут таке… жоден би не витримав.
Пройшов якийсь час і одного дня в їхні двері постукала жінка, з маленькою дитиною в люльці, яку вона поставила на підлогу. Чоловіка ж тоді не було вдома, тож двері відкрила Надя. Чомусь вона відразу все зрозуміла, бо чула плітки про те, що її Степан давно вже не тільки її. Та жінка, звали її Валя, сказала, що наразі дуже хвора й скоро її не стане, і тому принесла свою доньку рідному батьку, бо про маленьку Настю більше нікому буде піклуватись.
Не знала й сама Надя чому, але вона мовчки забрала дитину, зайшла у квартиру й закрила двері на замок. За ці 15 років шлюбного життя її настільки вже замордували ці невдалі спроби стати матір’ю, що жінка так не очікувано й легко погодилась виховувати чужу дитину. Тепер у них буде справжня сім’я, як мріяла Надя, й все у них зі Степаном налагодиться.
Життя пролетіло в робочих буднях та сімейних клопотах. Настя виросла, вивчилася та поїхала спочатку працювати, а потім вже й жити за кордон. І знову жінка залишилась одна, чоловік же був весь час на роботі й вдома показувався рідко. Доньку ж додому зовсім не тягнуло, а Надії Миколаївні й образливо, адже вона душу в неї вклала, а подяки так і не отримала. Може, то Настя відчуває, що мама Надя – не її рідна кров, й тому за неї не переживає та не провідує.
Степан же почав дуже хворіти й зараз потрібно багато коштів на його лікування. А де їх взяти? Жінка ніде не працює, пенсію отримує маленьку, та її ніколи не вистачає. Настя ж своїм батькам фінансово не допомагає, оскільки збирає гроші собі на квартиру. Все раніше жалілася всім, що вона з бідної сім’ї й ніхто її нічим не забезпечив. А Надії ці слова чути було боляче, адже, бувало, собі нічого не купить, а донечці то нову суконьку, то щось смачненьке, то ще щось.
Дякувати Богу, що у них є сусіди й друзі, які погодились дати гроші в борг, й тепер же лікування Степана буде продовжено. Спочатку його ж треба на ноги поставити, а потім вже думати, як віддавати борги.
Кожного ранку по дорозі в лікарню жінка заходить в церкву й ставить свічечку за здоров’я чоловіка. Він же для неї є найріднішою людиною і вона дуже боїться залишатись без нього.
Надія Миколаївна була у лікаря і він сказав їй, що її чоловік прокинувся і йде на поправку. Тож всі молитви жінки були не даремні. Якщо дуже і дуже чогось захотіти, то воно обов’язково здійсниться. Головне – не втрачати віри в хороше майбутнє.
