Я з бабусиної старої глиняної хати, яка називається мазанкою. Блакитного кольору під бляшаним дахом, з двома очима-вікнами, що дивилися на двір, стояла вона і милувався грушею. Вона, красуня, вимахала в кілька разів вище за неї і дивилася на всі боки, як вартовий, охороняючи їхню тиху дружбу. І лише час повільно, але вірно підточував їх обох, забираючи силу та міць.
Бабусина газова плита, яка стояла в маленькій комірчині біля комодика, мене особливо лякала. Вона пахла газом, складно «заводилася» після прокручування якихось вентилів тут і там, сяяла блакитними вогниками. Особливо смакувала проста яєчня – бабуся примудрялася зробити її неймовірно смачною. Яскраві жовтогарячі жовтки виглядали плямами на білому тлі в чорному обрамленні сковорідки. Окраєць хліба, який я макала в підсолений жовток — ммм.., ну що може бути смачнішим?!
У бабусі був комод зі скарбами. Пахнув він старими фотографіями, глиняним посудом і гілочками рослин, які лежали на деяких полицях чи то для відлякування комах, чи просто для запаху. Ці люди, які жили в невідомій країні Канада і дивилися на мене незнайомими очима з фотокарток, назавжди там і лишилися.
Пам’ятаю скриню біля вікна під скатертиною. Там зберігалися квітчасті хустки та інша краса: розшиті бісером жилети, різнокольорові вишиванки, святкові сукні та спідниці, весільні рушники. Де вони тепер ці скарби?
Я любила бабусю шалено. Нехай і двоюрідна, вона була моєю другою мамою, близькою подругою. Маленька і добра, вона писала мені коротенькі листи і завжди чекала щороку. І я приїжджала, бігла до неї, раділа, стискала в обіймах.
Мені тепер страшно повертатися в те село, де вже, напевно, немає того будинку, майже 30 років як немає бабусі та мого дитинства. Воно надовго застрягло там, у селі Скоморохи Бучацького району Тернопільської області.
Частина моєї душі, величезна моя частина — вона там, в Україні… Де черешні, як дуби, нескінченні пшеничні та житні поля, річки з порогами та крижаною водою, каменоломня на краю села, що пахне гірким полином… І улюблені близькі, яких уже немає.