Наш із Віктором шлюб тривав 12 років. Познайомились ми ще малими, наші батьки жили зовсім неподалік, тому разом ми грали у футбол, шукали гриби та ягоди лісі. Згодом навчались разом, і в старших класах почали звертати увагу одне на одного не тільки як друзі.
Так, я закохалась у Вітю, адже він завжди був чуйним та приємним хлопцем. Після дискотеки проводив мене додому, бо самій було страшно йти вночі, допомагав носити воду та продукти з магазину. Тож я зрозуміла, що в майбутньому з нього вийде чудовий сім’янин, з яким ми зможемо побудувати прекрасну родину.
Всі мої здогадки щодо нього справдились: за ним я була, як за кам’яною стіною. Ми разом вели господарство, він купив трактора, і орав людям землі, що приносило також додатковий прибуток.
Нашим улюбленим місцем у селі був ліс, де ми малими збирали гриби. Там вперше я йому сказала про те, що в нас скоро народиться малюк, і тоді це місце стало територією нашої любові. Коли щось у нас не ладилось, я завжди йшла туди та згадувала всі чудові моменти, що допомагало мені заспокоїтись, і помиритись, прийшовши додому.
З народженням дитини все тільки стало краще. Віктор відносився до мене, наче до принцеси, а я з кожним днем любила його все більше і більше. Намагалась готувати йому щось нове та смачненьке, аби догодити, робила щовечора масажі, після складного робочого дня, хоч і самій мені було дуже важко справлятись з малюком та хатніми справами. Любов моя була сильнішою за втому, тому мені давалось все це легко.
Згодом у нас народилась ще одна дитина, тоді ми вже мали два трактори, побудували ще один будинок на подвір’ї, розраховуючи на те, що він буде для дітей. Справи йшли тільки вгору, а я не могла зрозуміти за що мені таке щастя — бути його дружиною.
Та одного дня, гуляючи з дітьми по лісі, я зустріла сусідку бабу Аню. Тоді була середина літа, тому жінка, нагнувшись, збирала чорненькі ягоди, якими була всіяна велика частина лісу. “Ой, рідненька, як мені тебе шкода! З двома дітьми чоловік покинув!”. Не розуміючи, що говорить жінка, я пропустила це повз вуха, адже старій було тоді близько 85 років, тому було цілком ймовірно, що вона стала потрохи втрачати розум.
Та ці слова не полишали мене. Зерно недовіри було посіяне, тому, залишивши дітей на сусідку, я вирішила прослідкувати за тим, куди йде Віктор. Кінцевою точкою його походу на роботу був дім Наталі. Ця жінка — це місцева розлучниця, ніхто її в селі не любить, адже вона зустрічається з чоловіками за гроші. Наталя незаміжня, ніде не працює, але грошей у неї повні кишені.
Того ж вечора я повернулась додому вся в сльозах. Не знаючи, що робити, я викинула речі свого чоловіка за загорожу, аби він забирався геть, коли повернеться від неї. Як він міг ночувати вдома, цілувати мене на прощання, обіймати наших дітей та йти до неї?
Тоді я вирішила, що не зможу пробачити Віктору за такий вчинок. Коли він повернувся додому, я не стала навіть із ним говорити, і дітям наказала, аби сиділи вдома і не йшли до тата.
Він постояв за дверима, та, зрозумівши, що впускати його я не збираюсь, пішов геть.
Наступного дня, коли я пішла до магазину, всі жінки та чоловіки, яких я зустрічала, говорили мені про те, що я погана дружина. “Як ти взагалі можеш виставляти свого законного чоловіка за двері? Яке ти маєш право?” – говорили всі вони. Та я знала, що зробила правильно, адже він вчинив так погано, що це розбило мені серце.
Більше довіри до Віктора немає, і хай мене зневажає все село, засуджує та ненавидить — мені байдуже. У мене є прекрасні діти, які допоможуть мені впоратись з усім…
