Я завагітніла у 17 років. Як на мене, це дуже рано, оскільки люди в такому віці зовсім не готові виховувати дітей, і вони не мають самі тих знань, досвіду та цінностей, які потрібно вкладати в малюка. Та я не могла керувати часом, аби повернутись у минуле та все змінити. Сталось так, як сталось. Мій хлопець Андрій, з яким я тоді зустрічалась, втік від мене відразу ж, як дізнався про вагітність. Така його реакція мене дуже розчарувала, оскільки мені здавалось, що він достатньо серйозний та розумний хлопець.
Малюка я вирішила залишити, адже не могла позбутись того життя, яке знаходилось в мені. У мене народився син Владислав. Батьки допомогли мені з вихованням дитини, забезпечуючи матеріально. Я була із сином весь час, і тоді мені почало здаватись, що така моя доля — залишитись одній із дитиною, адже кому потрібна жінка “із причепом”, як любить це назвати велика частина людей?
Син ріс, розвивався, розумнішав. Він був дуже схожим на свого батька, якого я навіть знати не хотіла після того, як він переклав всю відповідальність на мене одну. Згодом малюк пішов до садочка, а я вийшла на роботу. Працювала багато, аби мати змогу забезпечити стабільне життя своїй дитині.
Погляди інших чоловіків здавались мені насмішливими, адже це достатньо дотепно, коли дівчина довіряє хлопцю, а потім він залишає її із дитиною самих. Мені було сумно, бо я розуміла, що нікому така не потрібна. Ввечері я забирала малого додому, годувала, клала спати, а сама сідала і вчилась, адже безтолковою бути мені також не хотілось.
Коли Владу виповнилось шість років, я віддала його до школи. На перше вересня ми готувались ретельно, адже він хотів виглядати дуже гарно. У квітковому магазині син обрав гарний букет, а замість сорочки під піджак він захотів вдягнути вишиванку. “Справжнісінький козак” — подумала я. Владислав виглядав дуже дорослим хлопчиком, а я йшла на свято із передчуттям чогось дивного, адже звикла до того, що всі сприймають мене, радше як сестру хлопчика, а не його маму.
Перший дзвоник — це важливе свято для дітей, день знань, який люблять далеко не всі. Першокласників поставили в рядочок, аби всі могли бачити цих чудових дітей, які починають гризти граніт науки. Серед натовпу я побачила гарного молодого чоловіка, який уважно дивився на мене. Такий погляд змусив мене трохи засоромитись, але за мить він стояв вже поруч, і простягав руку, аби привітатись.
– Я Віталій, тато Ангеліни, однокласниці вашого сина, а ви? – привітно запитав чоловіка
– Мене звуть Тоня, я мама Владислава. Де ваша мама, було б приємно познайомитись із нею… – сказала я, але побачила, що посмішка з лиця Віталія трохи зникла.
– Ми тут без мами, і взагалі ми з донькою чудова команда і вдвох. – Віталій знову почав посміхатись
Як виявилось цей чудовий чоловік виховує доньку сам, оскільки його дружина пішла від нього, залишивши дитину йому. Мене це дуже здивувало, адже я думала, що такого не існує…
Відтоді ми з ним почали спілкуватись, як і наші діти. Ми часто ходили разом у кіно, на піцу та в ігрові кімнати, аби трохи розважитись із малюками, а згодом Віталій почав запрошувати мене в ресторани та на вечірні прогулянки. Вперше за довгий час я почула комплімент у свою сторону.
Зараз ми живемо всі разом: я, Віталій, Владислав та Ангеліна. Я називаю нас сім’єю, адже ми любимо одне одного, і нам дуже добре разом.
Весь час після народження сина я вважала, що мені доведеться бути все життя одній, але, як виявилось, жінку із дитиною можуть кохати, і малюк — це ніякий не “причеп”. Моїй радості та щастю немає меж, адже вперше за довгий час я почуваюсь коханою та рідною.
