Я завжди мріяла жити у великому будинку неподалік міста, і дуже сподівалась, що мій майбутній чоловік матиме таку ж ціль. На щастя, все склалось так, що мій коханий Дмитро мав таку ж мрію ще з дитинства, бо дуже любив навідувати дідуся з бабусею, гуляти босоніж, їсти помідори з городу.
Тому, побравшись, ми почали будуватись. Буквально всі наші гроші ми витрачали на це, і часом навіть економили на найпотрібнішому, аби вже швидше почати жити в нашій сімейній фортеці.
Це місце було чудовим, бо ми його побудували за власний кошт. Тут у нас народився син Вадим, який ще в малому віці зрозумів всі прикраси життя за містом. Літом він щодня плавав у надувному басейні, нюхав квіточки та їв полуницю з городу. Мій малюк ріс щасливим, і мене з Дмитром це дуже радувало.
Але в нашій сім’ї сталося горе — коли ми були всі на відпочинку в Карпатах, наш будинок згорів, а разом із ним усі наші речі. Приїхавши додому, ми побачили лише згарище. Того вечора нам зателефонувала сусідка та сказала, що наш будинок палає, і ми одразу ж виїхали додому, але дорога зайняла близько п’яти годин, тому варіантів у нас інших не було.
Я зателефонувала до мами і запитала чи не проти вона, якщо ми поживемо у їхній квартирі якийсь час, поки не відновимо будинок. Це зайняло б близько одного року, оскільки ми з чоловіком заробляємо непогано. Звичайно, винайняти квартиру було б кращим варіантом, але ми із сином, тому не могли дозволити собі дешеву квартиру, де мало зручностей, а дорогу винаймати не було сенсу, адже краще було б ті гроші вкласти в будинок.
Із батьками жили ми всі вкупі. Тіснувато, але ніхто не був ображений. Я була вдячна матері за таку допомогу, тому після роботи готувала їсти та прибирала всю квартиру в знак подяки. Так пройшов один місяць. Син почав сумувати за нашим домом та розпитувати як так сталось, та я й сама не могла знайти відповідь на це питання.
Згодом минув місяць, другий, третій. На носі була зима, і ми з Дмитром вирішили, що було б добре купити моїм батькам подарунки на свята. Мамі я подарувала фен для волосся, а татові Дмитро купив електричний станок для бриття. Та коли ми вручили їм подарунки, то мама відповіла: “О! Краще б у будинок свій вклали, а то час йде, а ви навіть не збираєтесь з’їжджати!”
Її слова мене дуже розчарували, і я, ображена, пішла в кімнату, аби подумати. Невже мати може так говорити дитині, яку спіткала така біда? Після свят її питання до нас тільки посилились: “Ну коли вже? Коли переїдете? Коли відбудують будинок? Тощо”
Я не знаю, що нам робити, адже винаймати квартиру — це дорого, і тому роботи затягнуться, але й терпіти таке відношення — це також неможливо.
