Надія народилась у селі, але ще з малечку вона мріяла про життя в місті. Слухаючи різні історії про міське життя, вона уявляла, як вона вже доросла йде на роботу, а потім повертається додому, забігши в магазин по продукти. Тоді Наді було тільки 10, і вона могла лише мріяти.

У 16 років Надія все більше і більше планувала своє життя серед містян, але сільські будні не давали їй забувати про те, хто вона і де живе. Подруги сміялись із дівчини, мовляв, кому ти в місті потрібна. Родичі також не стояли в стороні, і щоразу повторювали Надії, що її майбутнє — це корови в полі та буряки в городі. Найбільше дівчину розчаровували розмови мами про її мрію, адже це була єдина людина, на яку могла покластись Надя, а мама тільки те й робила, що говорила доньці, що її місце в селі.

Дівчина розуміла, що вся її підтримка — це вона сама, тому й почала шукати різні варіанти переїхати в місто. Найкращим їй видався варіант навчання в училищі. Надя гарно вчилась, тому сподівалась, що все у неї вдасться, адже вона так цього прагне і так цього хоче.

Дівчина не говорила нікому нічого, але змушена була сказати про свої плани матері, адже вона неповнолітня і без її згоди та допомоги не може зробити нічого.

Надія прийшла до мами та сказала, що має величезне бажання навчатись в училищі, на що мама нічого не відповіла, окрім того, що подумає над словами доньки. Наступного ранку дівчина прокинулась від приємного передбачення розмови з мамою, адже жодна мати не зможе зламати крила своїй дитині. Та коли увійшла на кухню, побачила там всю сім’ю, яка сиділа за столом та сміялась.

– О! Наша містянка прийшла! – Сміючись сказала сестра Ірина

Доброго раночку вам, пані! Кави з молоком вам подати? – Саркастично промовила тітка Анастасія.- Чи може вам капучіно подать, чи як там воно називається?

Дівчина вибігла зі сльозами на очах із кухні, адже щойно мати підірвала її довіру, посміялась із її мрії, та ще й виставила її на спільний насміх. Відтоді Надія вирішила, що в неї є тільки вона сама, і самотужки в неї все вийде краще, ніж із такою “допомогою” матері, та і всієї сім’ї.

Відтоді дівчина почала дізнаватись у сусідів, діти яких навчаються в місті, чи у вчителів у школі, які чимось могли б підказати.

Надія поїхала навчатись у місто, залишивши всі погані емоції та образи в селі. Коли дівчина збирала речі, то мати постійно приговорювала: “Лишаєш мене тут, все господарство на мої плечі! Невдячна дитина!”. Надія не говорила нічого у відповідь, адже розуміла, що її вини немає жодної. Сестра Ірина також дивилась на дівчину із заздрістю та злістю, але Надію це все не хвилювала, адже от-от її мрія збудеться.

Після переїзду в місто, Надія знайшла собі роботу, яка не заважала її навчанню, бо розуміла, що покладатись на маму вона не може. Часом Ірина дзвонила їй, казала, що приїде в гості, але бажання бачитись із нею в Надії не було.

Зараз Надії Степанівні 47 років. У жінки є прекрасний чоловік Олександр, двоє дітей: син Віктор та донька Ніна. Жінка іноді навідується в село до матері із сестрою, привозить їм продукти та речі, але після того випадку хороших стосунків вибудувати їм не вдалось.

Надія згадує цю історію із посмішкою, та дякує долі за те, що цим випадком навчила вірити в себе та покладатись на свої сили. Також жінка зрозуміла для себе, що завжди потрібно підтримувати бажання та мрії своїх дітей, адже сім’я для того й існує, щоб давати один одному любов та допомагати. Вона зрозуміла, що ніколи не дозволить, аби її діти почувались самотніми та шукали підтримки в чужих людях.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Надія народилась у селі, але ще з малечку вона мріяла про життя в місті. Слухаючи різні історії про міське життя, вона уявляла, як вона вже доросла йде на роботу, а потім повертається додому, забігши в магазин по продукти. Тоді Наді було тільки 10, і вона могла лише мріяти.