Через два роки після весілля у нас з Аміною народилась донька. Моя дружина пішла в декретну відпустку, а я вирішив, що мені варто поїхати на роботу закордон, адже тих грошей, що я отримую тут, практично не вистачає на наші потреби.
Серед усіх вакансій я обрав роботу далекобійником. Кермувати я люблю, та й стаж у мене хороший, оскільки мій батько ще з 12 років садив мене за кермо свого автомобіля та навчав їздити.
Ця робота відносно не важка у наш час, оскільки є все необхідне: холодильник в машині, різноманітні навігації, безліч магазинів, хороші дороги та багато стоянок для ночівлі, єдине погано — мушу бути далеко від сім’ї. Але, думаю, це того вартує, адже у мене буде змога забезпечувати свою сім’ю, аби моя дружина та донька нічого не потребували.
Перший час було важко звикнути до того, що я не можу поцілувати свою кохану зранку, не можу обійняти свою доню, та згодом, після першої заробітної плати, мені стало легше, бо я бачив результат своєї роботи — сума, яку в себе на роботі я б зміг отримати лише за п’ять місяців, тут я заробив за один.
Рейс тривав три місяці, за цей час я встиг дуже скучити за своїми рідними, тому спішив додому, аби тільки їх побачити. Наступного дня ми пішли сім’єю в магазин, аби купити моїй дружині новий одяг, також доньці якісь іграшки та необхідні речі. Я був на сьомому небі від щастя, адже люди, яких я дуже люблю — щасливі.
Наступного разу, коли я їхав на роботу, мені довелось довго прощатись, адже розставання мало бути довгим — знову три місяці без коханої та доньки. Наступало літо, і ще однією моєю мотивацією була покупка гумового човна для риболовлі, про який я мріяв дуже довго, але не міг собі його дозволити, оскільки заробітна плата не дозволяла.
Та коли я сказав дружині, що планую купити човен, то вона сказала, що це абсолютна дурня, і їй дуже потрібен новий автомобіль, адже на ньому вона возитиме нашу доньку в садочок, а потім до школи. Приїхавши, ми купили автомобіль, а моя мрія так і залишилась чекати свого часу.
Наступного рейсу я також почув від коханої, що човен повинен зачекати, оскільки їй потрібно поміняти меблі у нас вдома, хоч ми їх купували не так давно, і вони досить таки нові.
Тоді мотивація працювати почала кудись зникати, адже винагороди за роботу немає. Кохана каже, що моя мрія — це дріб’язок, і мені не можна витрачати гроші на те, що не потрібно їй, хоч ці гроші, і заробляю я.
Зараз я навіть не хочу повертатись додому, адже Аміна знову скаже, аби мій човен зачекав, бо їй ще щось потрібно… Чому вона вважає, купувати все, що їй збреде в голову — це мій обов’язок? А працювати просто так, і, маючи гроші, не мати змоги здійснити свою мрію — це нормально?
