Світлана народилась у звичайній сім’ї, до п’яти років все було ідеально – батьки любили її та душі в ній не чаяли. Але згодом наступила криза, батьків звільнили й вони почали випивати. Весь ідеальний світ дівчинки був зруйнований. Так, мама з батьком після чергової п’яної сварки вирішили розлучитись, але для доньки це не мало ніякого значення, адже їхня поведінка була не змінною.
Бабуся з дідусем забрали маленьку Світланку до себе, вони не хотіли, щоб їхня онука росла в нездоровій атмосфері. Вони огортали дівчинку в любові, давали їй усе, що могли. Старались відволікти маленьку від усіх неприємних подій, що вона пережила.
Так вона росла, ходила до школи, була гарною, приємною та чуйною дівчинкою. Завжди допомагала бабусі з дідусем, а з десяти років вже могла сама зварити обід. У школі Світланка гарно вчилась, все робила для того, щоб потішити своїх коханих. Так, з підліткового віку вирішила знайти собі підробіток на літо, прагнула фінансово допомогти бабусі з дідусем, адже бачила як вони стараються для неї все її життя.
Світлана ким тільки не працювала – і газети роздавала, і офіціанткою, та навіть двори підмітала, загалом, ніякою роботою не гидувала. Бабуся з дідусем дуже пишались дівчиною, мріяли як їхня онука вступить в університет та потім створить свою сім’ю. Але, на жаль, не змогли стільки прожити, коли Світлана лише поступила, одночасно захворіли та пішли з життя.
Ці сумні події дуже повпливали на дівчину, вона зовсім закинула навчання й згодом її відрахували з університету. Світлана була вимушена шукати роботу, щоб хоч якось виживати.
Влаштувалась вона прибиральницею в один з ресторанів, робота важка, але це єдине куди її взяли без досвіду та освіти. Грошей платили не багато, але на оплату кімнати в гуртожитку та на їжу вистарчало.
Згодом у Світлани закрутився роман з власником ресторану, позаяк дівчина була красивою, вона одразу впала в око чоловікові. Його не бентежило навіть те, що дівчина була від нього на 20 років молодша. Та в принципі, Світлану також це не насторожувала, вона ці стосунки сприймала більш як можливість встати на ноги.
Так за пів року дівчина переїхала з гуртожитку до цього чоловіка, стала жити у своє задоволення. На роботі, звісно ж, її одразу підвищили, тепер вона працювала адміністратором. Ніхто з подруг Світлани не одобрював цих відносин, але дівчину це не хвилювало, вона нарешті перестала рахувати копійки в кишені, щоб вижити.Навіть подругам розповідала, що не кохає співмешканця, але й повертатись до минулого способу життя не збирається.
Так пройшло 3 роки, чоловік зробив пропозицію коханій, і вона радо відповіла “так”. Світлана розуміла, що це її реальний шанс жити, а не виживати. Сподівалась, що все ж зможе колись покохати свого чоловіка, ну а поки вона до нього відчувала лише велику вдячність та повагу.
А як ви вважаєте, чи можна осуджувати дівчину, з такою не легкою долею та бажанням жити щасливо?
