Пам’ятаю як мені всі говорили: – Народжуй доньку, ніколи не залишишся сама на старості, завжди матимеш помічницю. Я ж завжди відповідала, що це все дурниці, якщо сина гарно виховати, він ніколи не відвернеться від матері – знала б я тоді, як сильно помилялась.
Ми з чоловіком вже 35 років у шлюбі й останніх 5 років не спілкуємось з сином. Навіть не знаю що спровокувало це, адже все життя старались його правильно виховати й прищепити сімейні цінності. Зараз він одружений, у нього є маленький трирічний син, якого ми так і не побачили.
Ніколи не думала, що з нами таке може трапитись, адже все життя тримались купки. Ми з чоловіком одружились, коли нам було лише по 19. Молоді, закохані та щасливі – такі ми були, а згодом на світ появився наш синок Андрійко. Ми були звичайнісінькою сім’єю, я працювала вчителем математики, а чоловік на заводі. Пам’ятаю, тоді були важкі часи, але ми були щасливими. Сина виховували, мріяли, якою людиною він стане, як будемо гуляти на його весіллі та бавити онуків. Колись ще планували народити доньку, але розуміли, що фінансово не зможемо потягнути такі витрати, тому всю свою любов віддавали Андрію.
У нас була просто ідеальна сім’я, допоки не наступив цей клятий підлітковий період. Саме тоді ми почали втрачати з ним контакт, він закинув навчання, зв’язався з поганою компанією та робив усе нам на зло.
Ми робили все можливе, для того, щоб підтримати Андрія коли йому це було необхідно. Та через свій підлітковий максималізм він відштовхував нас і не вважав потрібним ділитись переживаннями. Нам, як батькам, було морально дуже важко пережити цей час.
Та, дякувати Богу, він познайомився з Аліною, саме вона допомогла йому вибратись з поганої компанії, вони почали зустрічатись. Я з чоловіком дуже пораділи за сина, думали, що нарешті цей його бунт припиниться й у нас все стане як колись, але на жаль цього не сталось. Звісно, ми спілкувались, але було відчутно його холод та закритість.
Син навчався в університеті, тому жив у гуртожитку. Час від часу ми з ним зідзвонювались, щоправда, не часто – раз чи два в місяць. Ще рідше – приїжджав до нас у гості. Якось повідомив, що вирішив одружуватись з Аліною – ми лише пораділи за Андрія, адже знали, що ця дівчина не дасть йому пропасти в житті.
Готувались до весілля ми з чоловіком вже давно, все збирали гроші й планували потішити дітей дорогим подарунком. Так на руках мали досить солідну суму, тому вирішили купити молодим квартиру. Звісно, на новобудову нам не вистарчило, але на хрущовку з прибудинковою територією було в сам раз. Уявляли, як молоді зрадіють нашому подарунку.
Але замість позитивної реакції й вдячності, ми почули у свою сторону докори, чому не порадились з ними, адже вони збирали кошти на новобудову, а якась облуплена квартира без ремонту їм не потрібна. Я не знала куди себе подіти в цей момент, було максимально не приємно. Син віддав ключі й сказав, що їм такі наші подарунки не потрібні.
Ми з чоловіком тоді пішли з весілля, навіть не побувши до кінця. Я докоряла собі, в який момент так виховала сина, що він настільки не поважає своїх батьків. Була ображена на Андрія, але тиждень опісля, все ж вирішила подзвонити йому, та він не взяв телефон. Так з того часу він нас ігнорує, в гості як приходимо – ніхто двері не відкриває. Про події в житті сина дізнавались від спільних знайомих.
Подаровану квартиру вирішили не продавати, зробили там сучасний ремонт та здаємо в оренду. Всі виручені гроші тримаємо на рахунку, що записали на нашого онука. Хоч ми й не бачили його ніколи, але я вірю, що у нас буде можливість його побавити й помиритись з сином. Принаймні, ми цього дуже прагнемо.
