Батько мій пішов з дому, коли мені виповнилось 13, оскільки не витримав тиску зі сторони його тещі. Бабця Інна ніколи не любила свого зятя, тому всіма силами намагалась погіршити його життя. І, знаєте, їй це вдалось. Тато зібрав свої речі, та пішов.
Ми з ним підтримували контакт, часто бачились, але він тримав сильну образу на мою маму за те, що не захистила його, не заборонила бабі Інні пхати носа в їхнє життя.
Мені було 17 років, коли в моєї матері з’явився новий чоловік. Його звали Віктор, і він дуже любив чіплятись до мене, навчати мене життя і виховувати. Я не сприймала його як батька, і це виводило Віктора з рівноваги. Він хотів, аби всі його слухали, бо “мужик в хаті” тут він, хоч жити прийшли не ми до нього, а навпаки.
Звичайно, що ми дуже сварились із ним, і часто я просила в матері, аби та прийняла мою сторону. В перший час все так і було: мама просила Віктора заспокоїтись, згладжувала якось всі кути, але за кілька місяців усе змінилось. Я тільки закінчила школу, і почала шукати хороший університет для вступу.
В цей період я помітила, що мама почала боятись свого нового чоловіка, коли я просила захисту, то вона мовчала, і лише сумно опускала очі донизу. Саме тому я вирішила, що мені варто залишитись в місті, аби слідкувати за тим, як поводить себе Віктор стосовно матері.
Повертаючись одного осіннього дня з навчання, я почула біля моїх вхідних дверей галас. Забігши у квартиру, мені довелось побачити зовсім невеселу картину: мамин співмешканець тримав її за шию, обіперши в стіну. Я кинулась до них, і відштовхнула Віктора від неї. Це було важко, адже чоловік він огрядний, але якимось чином вийшло так, що він вдарився в стіну головою.
Його очі наповнились люттю, і в той момент страх за своє життя взяв гору. Я кинулась до телефону, та сказала, що якщо він зробить ще хоч крок у мою сторону, то через 3 хвилини приїде поліція.
Віктор відступив, і, лаючись, пішов у кімнату. Мама була шокована, і мені захотілось її заспокоїти, та, коли я хотіла її обійняти, вона мене просто відштовхнула зі словами: “Ти що наробила?”.
Того вечора я ходила відсирілими вулицями, не знаючи куди мені податись. Мені було зовсім незрозуміло що відбувається… Чому мама захищає його, а не мене? Навіщо вона так себе поводить? Чому не прожене Віктора геть? До пізної ночі я не поверталась додому, але ночувати було ніде, і мені довелось.
Переступивши поріг, я побачила, що Віктор і мама сидять за столом, і, певно, чекають на мене. Мовчки я почала роззуватись, але до мене підійшла моя мати. Зі словами: “Як ти відносишся до Віктора?” вона підняла моє лице, вхопивши за підборіддя.
В той момент я бачила в її очах пустоту, вона була розбита та розлючена. “Ти не донька мені, якщо не поважаєш мого вибору! Більше ти тут не житимеш, забирайся!” – вимовила вона, наче вдаривши мені ляпаса.
Тоді почався дощ. Я взяла необхідні речі, і вирішила, що більше сюди не повернусь. Тоді батько забрав мене до себе. Сльози всю ніч лились із моїх очей, а спокій так і не прийшов до мене.
З того часу пройшло близько 10 років. Мені вже 27, у мене є двоє прекрасних дітей, чудовий чоловік Петро. Батько, який мене любить, та чудова бабуся Ніна — його мама. Вони допомагали мені весь час, підтримували та заспокоювали, коли я згадувала про той вечір, коли мама прогнала мене з дому.
Близько кількох тижнів тому в мої двері хтось постукав. Відчинив мій чоловік. “Я прийшла до своєї доньки, впусти мене!” – сказав голос за дверима. “В моєї дружини немає матері” — відповів Петро.
“Як це немає? Моя донька Аня пішла від мене десять років тому”. Тоді я не витримала і подивилась за двері. Там стояла жінка з пустими очима, розпухлим лицем, із синцями на руках… Це була моя мати.
Вона плакала, але мені було не шкода її. Зараз переді мною стояла та жінка, яка прогнала свою неповнолітню дитину з дому серед ночі, а не мама. Чому тільки зараз мені має бути її шкода, де вона була всі ці десять років, поки я здобувала освіту, виходила заміж, народжувала її онуків?
Мої ноги наче вросли в землю, а вуста зціпились. Мені хотілось і плакати, і сміятись, бо я вже й не очікувала побачити свою маму взагалі…
