Мій чоловік Василь — чудовий. Вже багато років ми йдемо із ним по життю, і він для мене єдина підтримка та опора, як і я для нього. У нашому шлюбі народилось двоє дітей, які вже й самі мають сім’ї. Ми маємо трьох прекрасних онуків, яких любимо більше, ніж життя.
Я можу бути впевнена, що Василь підтримає мене та допоможе, якщо мені щось буде потрібно, і зі свого боку можу сказати, що завжди готова покинути всі справи, якщо коханий потребуватиме мене. “Мабуть, це і є та істина щастя, коли ви обидва готові покинути все на світі, аби лише почуватись коханими та потрібними зі своєю рідною людиною” — так завжди вважала я, навіть тоді, коли мій чоловік дуже захворів, і я просто валилась із ніг, бо не мала більше сил ні на що.
Тоді одного дня йому стало погано, а він, як і більшість людей, звик терпіти до останнього, доки зовсім не “припече”. І тоді, коли дійсно не стало сил більше терпіти, я зателефонувала доньці, і вона завезла нас до лікарні. Не стану розповідати в деталях що ж за хвороба його мучила, але скажу одне: Василя поклали на хірургічний стіл відразу, як лікар його оглянув.
Відтоді я щодня була із ним, ходила разом на всі процедури, відвідувала лікарів, аби йому було не так одиноко. На якийсь час мені довелось бути йому медсестрою та санітаркою, сидіти біля нього ночами, аби не дай Боже не стало гірше.
Все це було не легко, адже, в перервах у догляді за моїм чоловіком, мені доводилось ходити на роботу. Звичайно, я могла звільнитись, аби постійно бути з Василем, але, розуміючи, що коханий одужає, а роботу шукати доведеться знову, я все ж знаходила сили та час на це.
Згодом хвороба почала відступати, сили мої були на межі, та іноді мене навіть охоплювала невелика паніка від усіх навантажень. Я розуміла, що це не кінець, і попереду довгий шлях реабілітації, але було вже трохи легше.
Та якось, одного дня в лікарні, коли мій чоловік пішов у кабінет до лікаря, залишивши мені свої речі, а я чекала його в коридорі, його телефон у кишені куртки задзвенів. Пролунало одне сповіщення, згодом ще одне, і ще, і ще… У мене ніколи не було звички нишпорити по особистих речах коханого, адже я йому повністю довіряла завжди, але цього разу звук повідомлень був настільки набридливим, що мені довелось увімкнути телефон, аби подивитись що там сталось такого нагального.
Мені висвітилось сповіщення, яке надіслав абонент із назвою “Жанна”. Зайшовши у їхнє переписування, я побачила повідомлення інтимного характеру, зізнання у коханні та подяки за “прекрасний подарунок”.
Серце вмить завмерло, і сльози забриніли в очах. Я миттю заховала телефон назад у кишеню, і вдала, що нічого не сталось. Із кабінету вийшов Василь, та сказав, що його результати кращають, і вже скоро ми зможемо поїхати відпочивати на море, якщо все й надалі буде так добре.
Тепер я не знаю, що мені робити. Людина, яка завжди була для мене найдорожчою, виявилась зрадником та брехуном. Тобто весь цей час я не спала ночами, ледь ходила на ногах, нервувала та переживала за ту людину, в якої є хтось інший. Василь кохає не мене, а я готова серце вирвати із грудей, аби тільки він жив і був здоровий.
Як мені вчинити в цій ситуації: вдавати, що нічого не сталось, чи покинути все це до дідька, і почати жити для себе? Я розумію, що, мабуть, пробачити його я вже не зможу...
