В двері постукали. Я відчинила. На порозі стояла дівчинка, років чотирьох. З великими заплаканими очима. Я зразу зрозуміла, що вона загубилась і когось шукає:
— Ви не бачили мою маму? — Запитала вона мене.
— Ні. — Розгублено відповіла я. Бо окрім мене, в офісі ніхто більше не працював. Я сіла навприсідки, на її рівень. І вирішила допомогти дитині. — А як вона виглядає?
— Така як я. — Задумливо відповіла дівчинка, граючись своїм волоссям… І посміхнулась. — Але більша. Ось така-а. — І вона показала руками вверх. — Не бачили ніколи?
— Ну я… — Думала насправді, що сказати і як допомогти їй знайти когось з дорослого.
В цей час дівчинка опустила голову в низ, сіла на сходинку, обняла сама себе і почала плакати. Я розгублено дивилась на неї і не розуміла, що зробити: чи то обняти, чи то почати втішати. В цей час дівчинка встала на ноги, подивилась на мене і сказала:
— Я за нею дуже сумую. І знаю, що колись її побачу. — А після цього побігла в сторону парку.
Доганяти чужу дитину? Було б дивно. Я подивилась їй в слід, побачила як вона підбігла до батька, взяла його за руку і вони пішли. А я пішла працювати… В ще більшій розгубленості.
Ввечері до мене прийшов орендодавець офісу. А я все не могла забути дитячі очі і такі щирі сльози.
— Що тут було перед тим як ви почали здавати офіс? — обережно запитала я його.
— Квартира. — Відповів орендодавець. — Тут жив мій брат з дружиною, яка померла від онкол0гії декілька років тому. Ми викинули речі, змінили форму власності і я почав здавати приміщення як офіс. А що, вас щось не влаштовує? — Трохи налякано перепитав він.
— Та ні… Все влаштовує. Просто сьогодні дівчинка маленька рудоволоса прибігала. Маму шукала…
— А, так це Танюша, напевно. Моя племінниця… — Не дав договорити він. — Якщо ще раз прийде, ви подзвоніть мені, добре? Я заберу її.
Пройшло багато часу. Я вже й про цю історію забула. Багато працювала. Та якось, знову. В двері постукали так тихенько і обережно, як тоді. Я відкрила двері — знову дівчинка.
— А маму ви не бачили? — Запитала вона знову.
Я почала з нею тихенько говорити, щоб вона нікуди не пішла сама і подзвонила орендодавцю. Він сказав, що саме поїхав за місто і подзвонить батькові дівчинки, щоб той її забрав. Дівчинка сперлась мені на плече і перестала плакати. Я підтримувала її і навіть, непомітно для себе, почала погладжувати.
Насправді, я завжди мріяла про своїх дітей. Проте, коли чекала першого малюка — мій чоловік п0mер у автокатастрофі, а в мене стався викидень. З того часу пройшли роки і все, чим я займаюсь і присвячую своє життя — роботі. Я купила собі будинок, інвестую. Та матеріальні речі ніколи не замінять мрій серця.
Аж ось перед нами опинився чоловік. Дівчинка одразу ж побігла в його обійми. Її тато…
— Дякую, що ви зателефонували. Я… — У нього на очі навернулись сльози. — Сонечко, не роби так більше! Донька просто прижалась до нього, важко дихала і плакала. Чоловік взяв її на руки.
— Все добре, не хвилюйтесь. Якщо вона прийде ще, я зателефоную. — Затвердила я.
Вони з донькою пішли. А хвилин за 10 повернулись з квітами. Я вирішила, що це знак вдячності за те, що я не залишила дитину саму і потурбувалась, щоб її забрали.
— Тато! Пішли з тьотьою на морозиво! — Почала кричати дівчинка. Я спочатку почала віднікуватись, але вона сильно тягнула мене за руку і я вже не могла відмовитись.
Ми катались на каруселях, їли морозиво в сусідньому парку. У чоловіка почали котитись сльози і він ніяк не міг їх зупинити.
— Знаєте? — Підтер він сльозу. — А я давно не бачив її такою щасливою… Вона дуже сумує за мамою. Вона…
— Я знаю. Ваш брат казав. — Вирішила перебити я, щоб не сипати сіль на рану.
— Стільки років пройшло… А вона далі повертається на те місце, де була наша квартира і я нічого не можу з цим зробити. — Він втер останню чоловічу сльозу і обняв доньку.
В кінці дня вони відвезли мене додому. Батько ще раз мені подякував і дав свій номер, щоб наступного разу, якщо такий станеться, я дзвонила йому і не турбувала його брата.
— Я прийду до вас! — Закричала щаслива дівчинка.
— Сонечко, у тьоті своє життя. Ми не можемо приходити до тьоті на роботу просто так… — Сказав чоловік. — І будь ласка, не ходи нікуди сама. Я дуже сильно переживаю.
— Але я… — Дівчинка знову почала плакати. — Хочу маму. Хочу додому. Хочу так як було колись… — Вона знову сперлась мені на плече і мені не залишалось нічого іншого, як її заспокоїти.
Ми довго говорили. Я допомогла чоловіку, сама не знаючи як, напевно, якось інтуїтивно пояснити, що мама на небі, що вона завжди з нею, в її серденьку. І необов’язково приходити в офіс і шукати її там — там її не буде, бо мама тепер завжди з нею. Дівчинка від цих слів заспокоїлась і погодилась більше нікуди йти без тата.
А вже через декілька днів її батько сам мені подзвонив і покликав на побачення. Спочатку я не хотіла йти, бо відчувала, що чоловік і досі горює за своєю дружиною і його серце ще закрите. Та все ж, погодилась.
Побачення пройшло дуже красиво, зовсім не так, як я очікувала. Чоловік був дуже галантним, ми весело провели час. З часом ми почали ходити на побачення все частіше. А потім він почав брати донечку з собою, бо вона до мене дуже привязалась.
Через рік чоловік зробив мені пропозицію, я погодилась. І тепер ми живемо втрьох — я, він і наше маленьке Сонечко, яке нас об’єднало в сім’ю про яку я мріяла роками. Так завдяки одному стуку в двері я стала коханою дружиною і мамою донечки.