Коли Олені було 5 років її мати поїхала на заробітки до Італії та залишила доню на бабусю. Батька дівчинка не знала ніколи та й мама нічого не розповідала. Мати обіцяла з часом приїхати, коли заробить достатньо грошей. Та йшли роки й нічого не змінювалось.
На початках Ірина, мама дівчинки, ще присилала невеликі кошти на утримання доньки, а за два роки взагалі перестала це робити. Від чужих людей Марина Вікторівна дізналась, що донька там вийшла заміж за італійця і не планує повертатись додому. Коли все ж таки вийшло зв’язатись з нею – та повідомила, що не має часу на розмови та через рік планує забрати Оленку до себе. Але, як не дивно, і цю обіцянку вона не виконала. Донька не поїхала до сонячної Італії ні через рік, ні через п’ять, ні через десять. Всі ці роки бабуся й онука жили разом. Мати взагалі не згадувала про дитину – не допомагала матеріально, не цікавилась життям Олени.
І от, коли дівчинці виповнилось 20 років і вона зібралась заміж – на горизонті з’явилась мати. Вона приїхала до України на місяць і випадково дізналась про весілля. Можливо совість, можливо бажання похизуватись, але Ірина вирішила зробити доньці дорогий подарунок – автомобіль. Не новий, але теж непоганий. Та дівчина категорично відмовилась приймати такий дар від мами та взагалі – не дозволи приходити до неї на свято. Вона не пробачила зраду матері й назавжди викреслила її зі свого життя. Шкода, але Ірина так і не визнала своєї вини – вона переконана, що донька неправа і взагалі нічого не розуміє у цьому житті.