Я все життя працював заради своєї сім’ї. Купив своїй 12-річній доньці уже квартиру на майбутнє. І нам з дружиною житло колись за свої кошти знайшов і придбав. Ніколи нічого не жалів рідним.
І тещі та тестеві неодноразово допомагав. Вони жили в приватному великому будинку, мали город. Звісно ж, що це не квартира і працювати треба багато. А вік теж бере своє. Не все може виконати. От минав час і я просто втомився жити заради когось. Усі вихідні після важких робочих буднів батьки дружини змушували мене то копати, то косити траву.
І на цьому завдання не закінчувались. Ще треба було щось забити, десь підремонтувати. Я чесно почувався наче в рабстві. Хіба ж не маю права хоч трішки розслабитись.
От восени, коли прийшов час копати картоплю, стали нам знову дзвонити теща з тестем. Я одразу ж сказав, що нікуди не поїду і нічого не копатиму. Мені набридло на чужих плантаціях спину гнути. Тим паче, дружина знала мою пропозиція не садити, а купити овочі.
Минуло трохи часу. В кінці осені сказала мені дружина, що візьме машину, щоб поїхати до батьків. Я перепитав чи щось сталось, можливо, потрібна моя допомога. Та Оленка пояснила, що домовлялась з батьками забрати мішечок картоплі на зиму. Все-таки, їм забагато, не викидати ж. А тут з’їсться: і дочка любить, і самі іноді куштують.
А тут за 2 години дружина приїжджає і з сльозами на очах каже, що батьки відмовили. Сказали, ніби зять не хотів допомагати, то й нічого не отримає. Хай їсть те, на що заробив. Я взагалі не розумію. Наче старші люди, а поводяться просто, як діти.
