Мені здається, що батьки повинні допомагати своїм дітям. Особливо в тому, що стосується майбутнього життя, тим паче якщо є така можливість.
Принаймні я так вважаю, можливо, що для когось це дикість. Та в моїй сім’ї завжди було так.
І я, і брат в будь-якому випадку могли розраховувати на батьківську допомогу в найважливішу хвилину життя, у будь-яких питаннях.
Це нас, до речі, не розслабляло ніколи, як хтось може подумати. Навпаки, давало стимул розвиватись, ставати самостійнішими і віддавати батькам допомогу навзаєм.
Я одружився 4 роки тому. Я дуже люблю свою дружину і поважаю її сім’ю, проте мене шокує ставлення її батьків до єдиної доньки. Моя Катя наче песеня, яке викинули з машини. І трапилось це після заміжжя.
Я вірю, що дітей треба привчати до самостійності, що не хочеться усе тягнути на собі і ще сім’ю дорослої дитини. Та я й не кажу, що нам треба усе подати на золотій тарілочці. Але доходить вже навіть до абсурдних, незрозумілих ситуацій. Щоб ви розуміли вони заможні люди.
І навіть багатші за мою родину, мають бізнеси. Хоча я не хочу лізти в чужий гаманець, це неетично. Просто пояснюю ситуацію. Вони не є бідними людьми.
Ми 2 роки чекали на весілля. Лише через рік Катя мені зізналась, що переносить постійно дату, бо сама складає свою частину суми. Батьки сказали, що не докладатимуться до весілля ні копієчкою. Тоді я пожалівся своїм батькам і вони допомогли ще більшою сумою, ніж планували.
І сама я теж намагався трішки більше заробити перед святом. Це пережили і добре. Тесть і теща все весілля просиділи незадоволені, та ми не зважали.
А потім постало питання де нам жити. У батьків Каті була ще одна квартира, яка їм була непотрібна. Вже стара.
Вони навіть орендарів туди не пускали. Просто стояла собі нерухомість. Катя – єдина дочка у сім’ї. Ми вирішили натякнути, що хочемо накопичувати на своє житло.
Деякі заощадження у нас вже були. Тому, якщо не витрачатимемось на оренду вже за пів року зможемо знайти якусь невеличку однокімнатну квартиру.
Тесть з тещею не відмовились. Якось багатозначно переглянулись і провели нас посмішкою того вечора. Я ще не вірив, та Катя переконала мене збирати речі. Наче батьки точно погодяться і завтра вона піде по ключі.
Наступного дня дружина прибігла у сльозах і сказала, що батьки відмовили. Ніби знайшли на те житло покупців. Я спочатку не надто гнівався. Думав, можливо, вони нам допоможуть. Та ні. Квартиру продали, а доньці і копійки не виділили. Досі не розумію як так можна?