Я був улюбленцем батьків, бабусь, дідусів та інших родичів. Але все змінилося, коли мені було 9 років. Батьки повернулися додому із крикливим згортком у руках і сказали, що відтепер у мене є молодша сестричка. Спочатку я навіть зрадів, мені було цікаво за нею дивитися та глядіти її.
Але, як будь-якій малій дитині все швидко набридає, так і мені набридло сидіти вдома та няньчити малу дитину, хотілося гуляти та гратися із хлопцями на вулиці, кататися на велосипеді й ходити на ставок. Та мені сказали, що я вже дорослий і треба допомагати мамі з сестричкою, поки батько на роботі. Отак і вийшло, що спочатку опинився на другому місці, потім став за няньку, а потім і взагалі підріс та став нікому не потрібен, бо ж хлопець дорослий – сам справишся, а Оленку он ще на ноги треба поставити.
Поки мені виповнилося 15 років, атмосфера в домі вже панувала така, наче Оленка – центр всесвіту. Їй можна було геть усе, ні в чому не знала заборони. Більше того, частину її шкоди мені приписували, а вона те швидко зрозуміла і на мене спихувала все. Звісно, я розумів, що вона мала дитина і, по-своєму, любив сестру та було дуже прикро, що батьки так їй себе посвятили, що забули про свою першу дитину.
Тому я вирішив закінчити лише 9 класів та податися на навчання у місто, у технікум. Подумав, що це буде гарний варіант, адже там і житло дадуть і маленька стипендія, а ще можна спробувати підробіток якийсь узяти та і жити собі дорослим життям, раз мене з 9 років переконували, що я дорослий, то добре таким і буду.
Роки летіли швидко. Я закінчив технікум, вступив до університету, потім одружився, згодом купили квартиру і завели діток. Я маю гарне та щасливе життя, єдине, що мене бентежить, що ні у хвилини радості, ні у хвилини смутку батьки мене не підтримували. Ні, вони й не відштовхували, швидше, їм було байдуже на мене, бо в Оленки то зуби ріжуться, то перший малюнок, то шкільний бал, то випускний, то волосся треба наростити, то нову сукню купити. Вони всю свою увагу та любов на неї переклали. Та я намагався не таїти образу: їздив у гості, возив гостинці і поводився як нормальний син.
Ішов час і батьки не молоділи. У тата почалися проблеми із серцем, він втратив роботу, а мама вже давно не працювала, тож у них стало значно менше грошей, а ті що й були ішли на ліки. Я навідував їх, як і раніше, іноді ще додатково пересилав ліки з міста, а от Оленка стала їздити все рідше. А коли і мама занедужала, я набрав сестру і запропонував частіше їздити по черзі, по кілька разів на тиждень, щоб тримати ситуація під контролем, то Оленка сказала, що у неї є власне життя і немає часу їздити до батьків. Тож ми з дружиною стали по черзі навідувати моїх батьків через день і подумуємо купити їм у передмісті будинок, щоб бути ближче до них. Мені зовсім не тяжко це все робити, хоча, звісно, це внесло корективи у наше життя, але мені дещо образливо, що майже все життя батькам було байдуже на мене і всі сили йшли на сестру, а як вони стали немічні, то тільки мені й виявилися потрібні.
