Я не знала своїх бабусю та дідуся, бо ніколи із ними не спілкувалась. Ми жили разом: я, мама, тато. Згодом народився мій маленький брат Святослав. На його хрестини зібралось безліч друзів наших батьків, мої бабуся Євгенія та дід Олексій, але не татові батьки. Вони не були ні на моїх хрестинах, ні на днях народження, так і до братика не прийшли.
Вони іноді присилають якісь подарунки для нас і з братом: іграшки, книжки, одяг, але самі не з’являються тут ніколи. Ми живемо в трикімнатній квартирі, яку купили мама з батьком вже після мого народження. Вони важко і плідно працювали, аби нашій сім’ї було добре та комфортно. Звичайно, не обійшлось без допомоги батьків мами, які теж дали якусь частину грошей на ремонт квартири.
Я люблю проводити із ними час, адже бабуся із дідусем ніколи не шкодують для мене свого часу та любові. Дідусь нас часто водить в парк, де ми їмо морозиво, а бабуся бере на дачу, де в нас стоїть великий басейн. Про батьків тата ми не знали із братом нічого, хоч і дуже хотілось із ними познайомитись, погуляти. Ми думали, що вони такі ж хороші, як бабуся Євгенія та дідусь Олексій, але, на жаль, мені довелось почути розмову мами із татом.
Ввечері ми вже зібрались йти спати. Ми із братом лягли, але мені довго не вдавалось заснути, тому я встала, аби попити води. На кухні я почула розмову батьків, які говорили про моїх бабусю із дідусем, яких я не знаю.
– Вони відмовились від нас тільки через те, що не полюбили мене, – говорила мама, – а тепер наші діти без перестанку про них запитують. І що мені відповідати? Що їхні бабуся із дідусем не хочуть їх батити, бо тато одружився не на тій дівчині, яку хотіли бачити вони? Діти не винні в тому, що твої батьки такі, Вікторе…
– Я не знаю, що робити, люба,- відповідав їй батько, – може, краще сказати, що ті дідусь із бабусею несправжні? Я не шкодую про те, що ми взяли шлюб без їхнього дозволу, Анно, бо це лише наше життя, наш вибір. Я не винен у тому, що вони такі.
– Знаю, коханий, знаю, – мама промовила це тихим голосом.
Батьки тата не люблять нас із братом, вони не хотіли, щоб мама із татом були разом. Тоді чому надсилають подарунки? Відтоді я не приймала жодних речей, які нам передавали батьки мого тата. Я не хотіла бавитись іграшками тих людей, які мене не люблять. Не хотіла читати їхні книжки, не збиралась носити той одяг.
Я не знаю, чому бабуся із дідусем так вчинили. Чому за стільки років вони жодного разу не з’явились тут? Невже принципи дорожчі, ніж рідний син, ніж онуки? Не думаю, що захочу їх коли-небудь бачити, навіть якщо їхня думка стосовно нашої сім’ї зміниться.
Не впевнена, що в такій ситуації можна щось виправити.
