В мене є молодший брат Олександр, якого батьки люблять набагато більше, ніж мене. Я за ним постійно доглядала, виховувала, бо батькам не вистачало часу для нього через роботу.
Я завжди гуляла із ним, вчила уроки, бо батьки його шкодували, мовляв, сам не потягне шкільну програму, допоможи йому. Згодом знайшла хорошу роботу, де заробляла дуже хороші гроші. За мою заробітну плату я хотіла винайняти квартиру і переїхати від батьків, але вони зупиняли мене, казали лишитись, адже не буде кому готувати їсти сину і мити після нього тарілки, до того ж просили допомогти йому влаштуватись до мене на роботу, адже сам Саша не зможе знайти таке хороше робоче місце.
Тож я вийшла заміж у 27 років. Мій чоловік Артур — просто прекрасний сім’янин. Я за ним, наче за кам’яною стіною. Завжди можу покластись на нього, довіритись, розраховувати на підтримку та допомогу, як і він з моєї сторони.
Я завжди мріяла про дім за містом, як виявилось, він також. Тож, заробивши трохи грошей, ми розпочали будівництво, а там все пішло — поїхало, і вже за півтора року в нас стояв чудовий, великий будинок, збудований практично руками Артура. Згодом ми купили великий автомобіль, розраховуючи на те, що за кілька років у нас з’являться діти.
Батьки часто навідували нас, хвалили Артура за старання. І тут розпочалась мова про те, що їм би також невеличку діляночку за містом. Мовляв, кому ж це все залишиться від них? Вони там побудуть, трохи позаймаються городом, а потім все перейде нам і нашим дітям.
Після того, як ми купили їм ділянку за містом, найняли робочих, які поорали поле, батьки почали натякати на те, аби ми подарували їм машину, адже їздити автобусом дві години туди й назад трохи важко, до того ж возити продукти, вирощені на городі, також не просто в їхньому віці.
Ми купили їм автомобіль. Батьки були нереально вдячні та раді такому подарункові. Але одного вечора, коли вони приїхали до нас із чоловіком додому, батько почав говорити про те, що вони думають, що нам із Артуром не потрібна їхня ділянка за містом, та й автомобіль у нас є, не те, що в мого брата Олександра. Мовляв, він такий нещасний, нічого немає, тож вони все перепишуть на нього.
Я була шокована і зла, оскільки мало того, що віддала пів життя на його виховання, адже батькам було ніколи, так ще й тепер йому збираються віддати все те, що було куплене за наші із чоловіком гроші.
Глянувши на Артура, я побачила, що він також зовсім невдоволений цим. Попрощавшись із батьками, ми сіли, аби все обговорити, і дійшли до того, що просто так ми це все не віддамо моєму братові Олександру, адже він проти цього не заслуговує.
А якщо батьки не послухають нас, і зроблять так, як захочуть, то наше спілкування ми припинимо.
