Батьки завжди вирішували все за мене, а я жила так, як хотіли вони, адже бажала вгодити своїм рідним і виправдати їхні сподівання

Я одна донька у сім’ї, народилась, коли вже батькам було за 30. Не можу сказати, що я пізня дитина, але й не скажу, що рання. Батьки завжди покладали на мене якісь сподівання та очікування, і в мене не було бажання їх засмутити, тому була змушена добре вчитись, припинивши дружбу з усіма своїми друзями, бо в мене це займало надто багато часу.

Я відвідувала безліч курсів та репетиторів, аби постійно покращувати свої знання, аби бути найкращою. Мої батьки пишались мною, адже їхня донька закінчила школу із золотою медаллю, відвідувала школу народних танців, як мріяла мама, і вступила до престижного університету на державне навчання.

Там також у мене не було часу на відпочинок, адже мусила вчитись. Так я стала старостою своєї групи, відвідувала різні заходи, конкурси та олімпіади, куди мене відправляли, як найкращу студентку університету.

На третьому курсі мені запропонували місце практики три компанії, дві з яких закордонні. “Їдь, доню, закордон, хоч світу побачиш” — казала мама, а я так і зробила. Поїхавши на практику в Норвегію, мені сказали, що в разі хорошої роботи матиму змогу залишитись і підписати контракт про співпрацю.

Весь цей час я спілкувалась із мамою та батьком, які телефонували мені щоранку та щовечора. Вони розпитували про країну, про роботу, та про все, і звичайно, що мені не було чого приховувати і з радістю все розповідала.

Проходячи практику, я познайомилась із чудовим хлопцем Вільямом. Він був головним секретарем нашого офісу, і приділяв мені багато уваги. Ми почали тісно спілкуватись та діло дійшло до стосунків, про що я повідомила батькам. Вони нереально зраділи, адже сподівались на те, що у мене вийде залишитись закордоном, або зроблю там хорошу кар’єру та повернусь в Україну, влаштувавши тут свій бізнес.

Все ж я сумувала за своєю домівкою, за маминими пирогами, тому, вирішивши взяти тижневу відпустку, повернулась додому. Батьки були нереально раді побачити мене. Того ж вечора я пішла на прогулянку зі своєю одногрупницею, яка розповідала про те, що нового сталось в університеті, поки мене не було. Адже пройшло вже практично пів року, в моїй групі призначили нову старосту, і мені було дуже цікаво послухати всі новинки.

Моя одногрупниця Ліза запропонувала зайти в бар, аби випити кілька коктейлів та поговорити про життя. За першим напоєм ми обговорювали роботу закордоном, я розповідала про те, як багато від чого мені довелось відмовитись, аби отримати все, що в мене зараз є. Я не могла зрозуміти Лізини емоцій — заздрила вона мені, чи співчувала

Принагідно я згадала своє перше кохання — Максима. Він був старший за мене на два роки. Ми часто бачились із ним після школи, гуляли, спілкувались, до того часу, поки про це не дізнались мої батьки. Вони злились, але я вірила в наше кохання, та дарма, адже Максим зник. Може, йому не сподобалось відношення моїх батьків, може злякався… Та відтоді я згадувала його майже не щоночі, плачучи в подушку.

Ми розмовляли із Лізою, і мої очі зустрілись із іншими, такими рідними та приємними. Серед натовпу біля барної стійки стояв Максим. Він подивився на мене, посміхнувшись, і я вирішила підійти до нього, аби привітатись.

Ми говорили цілий вечір про все на світі, і від нього я дізналась, що він не злякався, до останнього хотів бути зі мною, але мої батьки заборонили йому бачитись зі мною, інакше відвезуть мене в село, аби тільки ми не спілкувались із Максимом.

В той момент я зрозуміла, що все, що вібувається зі мною — це все через батьків. Це не мої мрії, бажання, досягнення, а їхні. Вони вселили мені думку про те, що все це мої бажання…

Наступного дня я прийшла до батьків разом із Максимом, та сказала, що на роботу в Норвегію повертатись не збираюсь, і відтепер робитиму те, що бажаю, а слухатиму їхніх настанов. І перше моє бажання — це зустрічатись із моїм першим коханням.

В очах батьків я побачила розчарування, але мене це більше не хвилювало, оскільки мною було витрачено стільки часу, аби тільки задовольнити їхні бажання, а про свої забула…

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Батьки завжди вирішували все за мене, а я жила так, як хотіли вони, адже бажала вгодити своїм рідним і виправдати їхні сподівання