Наш район дуже дружній. Нещодавно він поповнився, ще однією сім’ю. Усі одразу ж знали про це, оскільки новини в нас розходяться швидко. Тим більше поговорити про події усі дуже любили та вміли.
Одразу стало зрозуміло, що сім’я з дитиною Тому що сусіди бачили, як несли дитячі іграшки. Отже, дитина є в родині, а чи то хлопчик, чи дівчинка не знали.
Якось, коли я збирався навідати свою подругу, що живе неподалік, я почув якісь голоси, це збудило в мені шалену цікавість. Тоді була осінь: тиха і спокійна. День був не дощовий, а навпаки, багряне листя виблискувало на сонці усіма кольорами райдуги. На мить я просто зупинився, щоб полюбуватись цим.
Так от, коли я підходив ближче, розмова ставала все більш гучною та зрозумілою мені. То був чоловік, який щось пояснював свої дочці.
– Я не хочу, тато, досить вже цього.
– Так не можна, Аліно, наберись терпіння, ще трохи та все вийде.
– Та не потрібно, я буду вдома.
– Так, пізно вже відступати, ми ж домовились. Просто дорога тут не дуже от і все.
– Це знак, тато, що не варто цього було робити.
– Досить цих балачок. Доню в нас все вийде! Головне вірити!
Дорога до подруги, була через сквер, саме там відбувалось це все. Тому я вирішив підійти, щоб побачити, що ж це там таке.
Я побачив, що на лавці сиділа дівчинка, в якої на одній нозі був протез, а збоку стояли костилі.
По дорозі до машини, територія була не дуже, безліч вибоїн та калюж після вчорашньої зливи. Чоловік взяв віник й намагався, звільнити шлях, щоб було видно, куди йти його дочці, щоб та не впала на хвору ногу.
Було помітно, що чоловік виглядав дуже втомлено, синці від недосипання, проте в його очах інколи виступали сльози, які він вдало приховував за посмішкою.
– Я не поїду в центр. Переживу, якщо не потраплю на ту виставу. Ходімо назад.
– Доню, здаватись не можна, ще трохи!
Я послухав і хотів запитати:
– Привіт! Допомога не потрібна? – поцікавився я.
– Та ні, все гаразд, — промивала дівчинка.
– Дякуємо, та ми вже самі якось, — додав її батько.
Чоловік вирішив, що це буде незручно його доньці.
– Тож усе нормально. Разом швидше зробимо хорошу дорогу, заберемо цей осінній килим.
Дівчинка заховала погляд в низ, а батько навпаки ожив трохи.
Справа, звісно, пішла швидше, коли почали робити це діло разом. Зробили хорошу справу для усього району навіть.
– Дякуємо Вам, що допомогли. Забрали Ваш час лише. Аліна, Вам дуже вдячна, є ще добрі люди на світі. Разом й справді швидше вийшло все.
– Це все дрібниці! Ми молодці – це головне!
Вони пішли. Я провів їх та ще хвилину стояв на місці й міркував. Як в житті все виходить неоднозначно. Потрібно цінувати те, що ми маємо, подумав про себе я.
Пройшов час, та я ще досі згадував, ту зустріч. Коли у тебе все гаразд, ти навіть не замислюєшся, що в когось є проблеми. І те що для тебе звично: чути, ходити та бачити. Для когось – це розкіш.
Якось знову ми зустрілись в тому ж парку. Я був радий цій зустрічі, відчував, що можу бути їм корисним. Захотілось ближче познайомитись з Аліною, розпитати про її душевний стан.
Батько дівчинки, Олег, був не проти моєї присутності на їх прогулянці. Ми стали розмовляти, про все, про погоду, життя і таке інше.
Я дізнався, що сталось з дівчинкою і як вони це пережили та зараз намагаються жити, як усі решта людей.
Аліна, займалась хокеєм професійно, з дитинства. Минулого року був чемпіонат та в ході гри, її ковзан зламався, вона впала. Відкритий перелом. Лікарі намагались робити все можливе, але кістка дуже постраждала.
Дівчинка перенесла багато оперативних втручань, після встановлення протезу вони проходили курс реабілітації.
Матір Аліни, працює за кордоном, щоб фінансово розвантажити сім’ю. Пересилає кошти щотижня, адже ліки, які приймає дівчинка дорого вартують. Часом висилає їх звідти. Та дівчинка, лишилась зовсім одна, крім батька, друзів у неї немає.
Після цієї ситуації деякі друзі приходили, навідували дівчину. Та потім спілкування їх обмежилось лише повідомленнями в соцмережах.
Дівчинка мала небагато друзів, а після цієї ситуації й ті стали чужими. Дітям не було цікаво спілкуватись з Аліною. Вона уже не могла піти погуляти із ними. Ніхто й не кликав її, думали, що це стане тягарем для них і часто соромились. Дівчина вирішила перейти на онлайн навчання вдома, так їй було комфортніше.
Чим більше вона сидить вдома, тим більше стає амбівалентною до всього. Вона гарна дівчинка 16 років, підліток, все життя попереду, та Аліна не бачить його, сидячи в чотирьох стінах квартири. Надворі дівчину можна помітити лише з батьком і то це велика рідкість.
Коли ми зустрілись вони вирушали на виставу у реабілітаційний центр, куди час від часу Аліну возив її батько. Якщо та була не проти.
Мої новоспечені друзі запросили мене відвідати з ними благодійний захід, присвячений до Дня Сонячних дітей. У концертному холі було багато людей. Батьки, рідні та друзі прийшли підтримати своїх діток, коли ті виступали. Були співи, танці та поезія. І я навіть не уявляв, що так багато діток з проблемами розвитку, мовлення, ДЦП, продовжують жити та ще більш позитивно налаштовані, як люди, які повноцінно здорові. Я був в захваті від побаченого, серце моє розривалось.
Це змусило мене, старшого чоловіка, заплакати. Адже ті діти були такими наповненими та щирими. Їх не бентежило, що вони не можуть говорити, як ми. Їм складно співати та танцювати. Але вони роблять це! І з таким сяйвом в очах та такою щирістю, що не можливо лишитись байдужим. Від цих діток йшла така енергетика, якої не зустрічав ніколи раніше.
Спадковість, погана генетика, важкі пологи, трагічні ситуації чи фатальна випадковість – це все причини того, що змінило життя цих дітей, кардинально. Я захоплююсь їхніми батьками, адже в них стільки сили духу, кожного дня прокидаючись з думками: «Здаватись не можна!»