Інколи здається, що люди не цінують твої добрі вчинки, а сприймають все як належне. Але ж ніхто нікому нічого не винен і якщо вам допомагають, то потрібно хоча б подякувати та цінувати це. Хоча останні мої добрі наміри тільки підтвердили мої здогадки – перш, ніж відкрити душу перед людиною варто сто раз подумати про це.
Так трапилось зі мною тоді, коли я вирішила допомогти своїм сусідам. Так трапилось, що зі мною у під’їзді, на поверх вище, живе багатодітна сім’я. Враховуючи, що діток там аж п’ятеро, мати в з декрету у декрет іде і працює там тільки батько – грошей їм не завжди вистачає. Діти частенько ходять в порваному, не надто чистому одязі, який ще й може бути або ж завеликим, або ж замалим. А меншим взагалі дістається те, що ще старші не встигли зносити остаточно. Кожного разу, як я бачу цих діток мені стає їх дуже шкода. Я ж не знаю нічого про сім’ю оскільки живу тут нещодавно. Тому й мене дивувала байдужість оточуючих.
Я ж вирішила, що я краща за інших, мудріша і маю велике серце – тому й варто запропонувати свою допомогу. Грошей зайвих у мене не було, але було багато хороших дитячих речей, що залишились від моїх дітей. От я і вирішила віддати їх цим діткам. Зібрала декілька пакетів одягу, який перед тим попрала та попрасувала, багато іграшок, докупила смаколиків та віднесла до сусідки.
Спочатку мама дітей дуже здивувалась ,але потім щиро, як я думала, подякувала мені. Що вже казати про дітей – вони були дуже щасливі. І я задоволена пішла додому. Та на сходовій клітці зустріла іншу сусідку. Жінка дивилась на мене співчутливим поглядом і сказала:
– Дарма ви все віддали їм. Вони ж не цінують цього. Подивитесь завтра, що ваші речі вже будуть продаватись в інтернеті, а гроші вони витратять на цигарки. Діти й далі будуть ходити брудні та неакуратні.
– Та бути такого не може. Хто ж додумається продавати ношений одяг ,який ще й подарували.
– Ви думаєте ніхто не намагався допомогти їм? Це ж не вперше так. Ми ж усі тут люди, шкодували дітей, але ніхто цього не цінує. Максимум ми могли почути дякую і то не завжди. Інколи Олена ще й могла сказати ,що речі негарні, старі і взагалі якісь дивні. Від того часу всі оминають їх.
– Ну я сподіваюсь тепер вона так не вчинить.
– Ну-ну. – сказала сусідка і пішла до себе у квартиру.
Я трішки занепала духом, але все ж сподівалась, що все буде добре. Ну не можу ж я помилитись у людині і не помітити нічого поганого. Та й дітки одразу почали гратись іграшками. Бути того не може.
Та маленький черв’ячок сумніву точив мене зсередини і за декілкьа днів я таки зайшла на сайт, де місцеві мешканці продавали непотрібні речі. І знаєте що? Я знайшла там більшу половину одягу, який я віднесла Олені й ціни при цьому вона поставила немалі. Мене як холодною водою облили – людина не тільки не цінує допомогу, а ще й вирішила заробити на цьому.
Звісно я не піду забирати все назад ,але тепер в мене повністю відпало бажання допомагати комусь. Виходить люди невдячні, хитрі та й взагалі не варті довіри. Єдине що мені таки шкода дітей.
