Кожна жаба хвалить своє рідне болото, – неодноразово повторювала вісімдесятирічна бабуся Ольга, що жила по сусідству з молодою сім’єю Юлі та Павла, котрі виховували двоє дітлахів. У бабки було досить нелегке життя та вона часто любила ділитися власними спогадами з сусідами. В пані Олі нікого не було, дочку втратила ще молодою, за зятем і слід простиг, а внучка, яку старенька виховувала, вийшла щасливо заміж та виїхала жити до іншої країни. Вона лише час від часу телефонувала до бабусі, розпитувала про справи та прощалася до наступного дзвінка.
Юля часто виносила ароматний чай з будинку та свіжовипечені булочки, вгощала ними бабусю та задумано слухала її. А пані Оля мала чим поділитися, навчити, розказувала мудрі та кумедні історії. Одного теплого літнього дня вони так удвох, молода та сповнена енергії Юля та зморщена від старості сухенька бабуся Оля знову сиділа на лавці та пригощалися гостинцями, що їх вдень приготувала дівчина.
Пані Оля почала:
– Якби мені сказали, що дають одне життя та чи прожила б я його так само як, попереднє, то неодмінно відповіла б, що так. Багато різного було, проте ні про що не шкодую. Жили ми колись бідно. Крім мене, було ще четверо дітей. Я була наймолодшою. Але працювала на рівні з рештою, бо мамі доводилося важко. Село у нас гарне було, далеко від міста, потопало у зелені. Про такі ще говорять «кучеряві». Але як там було затишно та спокійно! Якби зараз мені запропонували повернутися туди, то погодилася б. Але, на жаль, немає вже навіть батьківської хатинки. Я одружилася, коли було всього лише шістнадцять з сільським хлопцем Миколою. Він хороший був чолов’яга. Народила йому дочку. А потім переїхали до міста. Тут Миколка мій багато мусив трудитися, щоб добитися власного житла. Таки постарався. Все було чудово. Єдине, мабуть, про що жалію – занадто рідко навідувалася на свою малу батьківщину. А там же серце, душа, все єство. Там моє коріння.
Юля слухала так, неначе цікаву книгу читала. Вона завжди любила розповіді старших людей, бо, немовби, сама поринала у минуле та проживала кожну історію особисто. Бабуся Оля сьорбнула чаю та продовжила далі:
– Так ось, кожна жаба хвалить своє болото. Ти лише уяви, дитино, я шістдесят років прожила тут, у місті. Здавалося б, що мене вже пов’язує з тим селом? Та я пам’ятаю кожну вуличку, стежинку, травинку. Як ми бігали з дітлахами на луг, які квіти там росли, який струмок тік, які дерева росли… Як це було гарно. Можливо, то такий вік, що так на мене находять спогади?
Юля мрійливо відповіла:
– Розказуйте ще, бабусю. Це так цікаво, скільки ж ви десятиліть пронесли крізь себе всю цю історію, спогади, думки… Чи ніколи не прагнули повернутися до рідного дому?
– Ти знаєш, Юлечко, бували такі думки. Та Миколка не хотів. Все говорив, що ніякої користі з того села. Він до цього відносився нейтрально. Ніколи ні за чим не сумував, не повертався думками назад. А я якось стримувала в собі ті емоції, не хотіла перечити чоловіку. Потім, коли його не стало, ростила Світланку та віддалася повністю їй. Працювала в універсамі, то вже не думала про повернення до села. А потім, коли й Світлану втратила, то хотіла поїхати, але хатину вже сестра продала. Та рідний дім не забувається ніколи, – з сумом в очах та голосі сказала бабуся Оля.
