У 27 я стала вд0вою. Мені тоді було дуже б0ляче і страшн0, я не знала як жити далі. На руках залишилось троє дітей. Двійнята Олеся і Микита, яким виповнилось на той час 8 років. І 6-річний синочок Артемій. Усі добре пам’ятають і досі ту жахлuву ніч, мабуть, мій крuк врізався їм в душу і став певною дитячою травм0ю.
І Олеся, і Микита, і навіть Артемій добре й досі пам’ятають батька. Мені уже 36 років. Дітям відповідно по 17 і 15. Ми щасливо живемо у квартирі, яку виплатила до кінця я вже після смерті чоловіка. Дуже допомогла сестра мого коханого Дмитра. Брата вона дуже любила, а після його смерті радо сиділа з дітьми, коли було потрібно, щоб я мала змогу спокійно заробляти нам на проживання. Мої батьки рано пішли з цього світу, тож я нікого не мала.
А зі свекрухою та свекром усі зв’язки були обірвані. Вони з самого початку не хотіли, щоб їх син одружився зі мною. Справа в тому, що він був старшим від мене на 8 років. А для них така молода невістка – це ганьба. Я досі пам’ятаю ту жахливу ніч. Мій чоловік повертався з роботи і затримувався. Раптом телефонний дзвінок.
Холодний голос повідомив, що Дмитра збила машина. Смерть констатували на місці. Якби не підтримка Ірини, якій було не менш важко, не знаю що було б зі мною і дітками. Та якось впорались. Усі ці роки я гарувала заради малят ні про що не думаючи. Я вже змирилась зі смертю чоловіка, але про нові стосунки і думки не було.
Я думала, що не маю на це права. А найбільше я боялась образити цим не так пам’ять чоловіка, як дітей. Вони й досі сумують за батьком, досі згадують його. Я не могла вчинити так з ними, тому відгородилась від всіх і від всього, навіть не уявляючи, якими дорослими вже стали мої Олеся, Микитка і Артемій. Минуло багато часу, 9 років з дня аварії.
І раптом, сама того не очікуючи, я закохалась. Справді. Олег також вдівець. Дружину втратив рано, дітей не мав. Весь цей час він також тужив. Але, зустрівшись, ми наче змогли врятувати одне одного від горя. Я боялась зізнатись про це дітям. Сказала лише Ірині. Та реакція була просто грандіозна. Жінка звинуватила мене не лише в зраді її братові, але й усіх бідах світу. Вона пішла, а я сиділа і плакала. Це почули мої діти. І не повірите: усі підтримали і сказали, щоб я не втрачала свого щастя. Я так ними пишаюсь і тішусь.
