Коли батьки були ще жив1, то ми з братом якось мирилися, щоб їх не засмучувати, але гратися у люблячих брата й сестру стало безглуздо після того, як батьків нестало. Тому, ледь не наступного дня після похорону мами, брат зібрав свій рюкзак, сказав, що їде на заробітки, що тут йому нічого непотрібно і буде шукати щастя в іншій країні.
Приїздив він рідко, раз на пару років та на моє весілля. Ми підтримували зв’язок, але не те щоб цікавилися життя один одного, просто раз на пару місяців писали листи у соцмережах, це було не так спілкування, як перевірка чи живі-здорові. Рік ми з чоловіком прожили у батьківській хаті і вирішили, що вона потребує капітального ремонту та гарно було б добудувати пару кімнат. Порахували скільки це коштуватиме і зрозуміли, що самі не потягнемо, а тому я набралася рішучості попросити допомоги у брата.
Написала йому листа, пояснила у чому справа та він відписав, що жити у хаті не збирається, вона йому непотрібна, тому це наша особиста справа. Позичити він теж не може, бо заощаджень немає. Ну ми спочатку думали робити ремонт поступово. А потім таки взяли кредит і зробили все разом: перекрили дах, утеплили стіни. Замінили вікна, підлогу, фактично всю хату оновили і ще й добудували дві великих кімнати.
У оновленому домі уже можна було і про дітей подумати. Наша доня народилася трохи менше як за рік. Ми раділи, що тепер у домі тепло, усім є місце і подумували завести ще одну дитину. Кімнат би вистачило якраз на всіх. Лишалося якось уладнати фінансове питання.
Ми почали розвивати свою маленьку козячу ферму: продавали сир та молоко; в саду вирощували різні сорти винограду, робили з нього вино, з яблук та груш чавили сік. Загалом гарна справа: є і собі що їсти, і дитина росте на натуральних продуктах та ще й заробляти можна. З часом справи пішли вгору, ми розрахувалися по кредиту, навіть найняли кількох помічників на ферму. Ми раділи тим, як усе складалося, нашою родиною, господарством та тим, що робимо гарні продукти для людей.
Біда прийшла звідки не чекали. Мій брат повернувся із заробітків. Прийшов у двір схожий на, вибачте, якогось бомжа, в обшарпаному брудному одязі, із речей лише маленький рюкзачок, взуття подерте. Каже, що нічого заощадити не встиг, думав, що так буде жити, а відкладати якось потім, але його витурили з країни як нелегала, тому мав повернутися додому і планує жити з нами, адже це і його хата також. На наші зауваження, що він і копійки сюди не вклав, він не зважає, каже, що потім поверне, як на ноги стане. Я розумію, що за ті 8 років, що він був відсутній, з хати його ми не виписали і наче як по закону ми не маємо права його виганяти та і шкода трохи рідну людину, але щоб він з нами жив я теж не хочу.
