Ми з братом близнюки. Народилися у районному центрі. Проживали все своє життя з сім’єю у невеликому селі.
Наші мама народила нас у старшому віці – на той час їй виповнилося уже сорок років. Проте, ми були дуже бажаними дітьми. Батьки на нашу появу чекали більше, ніж двадцять років.
Мама з татом усе життя звикли важко гарувати на городах, біля худоби, щоб у хаті було всього вдосталь.
Ми з братом завжди мали все, що хотіли. Найкращі іграшки, цукерки, одяг – все, що лише душа побажає. І все, що потрібно для щасливого життя.
Згодом поступили у виші і здобули хорошу освіту.
Після завершення я повернувся у рідне село. Там мене чекала моя кохана – Настя.
Мій брат Роман одружився у місті. Живе у невеликій квартирі своєї дружини і у село до батьків приїжджає рідко.
Я проживаю окремо від батьків у невеликій хаті, яку Насті подарувала її уже покійна бабуся. Щодня ми з дружиною знаходимо вільний час , щоб зайти до батьків і хоч якось їм допомогти. Бо вони уже не молоді. Важко поратись по господарству, обробляти городи.
Батьки вирішили продати один город. А зароблені гроші поділити між синами, бо нам більше треба.
Город швидко продали, бо поруч уже всі підведені зручності і можна починати будову.
Коли на свята ми всі з’їхалися до батьків, то вони мені і брату віддали всі гроші, ми подякували і забули за це.
Та на обличчі невістки я помітив якесь невдоволення. Коли ми з братом вийшли на вулицю я запитав чи все гаразд і він запевнив, що так.
Після свят ми всі роз’їхались. Почалося буденне життя. Я зі своєю дружиною щодня ходили до батьків, щоб їм хоч чимось допомогти. Наче і господарки великої вже не мали, але корова, кури – за всім потрібний догляд. Одного вечора я лише зайшов до хати, як телефонує батько, що мама впала і пошкодила ногу.
Ми одразу поїхали у нашу районну лікарню, а звідти нас відправили в обласну. У мами серйозна травма тазу. На реабілітацію піде місяць часу і повинна вона знаходитись у лікарні.
У лікарню приїхав брат із дружиною, ми вже були на місті і чекали їх. Почали радитись як буде краще, кому сидіти біля мами, як можна їй допомогти. Аж тут брат просить мене відійти та поговорити наодинці, без свідків.
Розмову почав здалека. Що він зайнятий, не зможе приходити до мами, бо йому буде важко. Роботи багато, морально важко. Хоча живе він від лікарні за десять хвилин ходьби, а мені їхати із села – це шістдесят кілометрів.
А згодом додав, що фінансово він теж не може допомогти, бо заощаджень жодних не має, а ті кошти, що дали батьки, вклав у бізнес і прогорів. А я у селі свої гроші і так не маю куди витрачати, той і оплачу мамине лікування. Звісно, що я оплатив і нічого про цю розмову нікому і не казав. Не хотів засмучувати.
Ось вона – синівська любов. Це ж треба так уміти. Від рідних батьків відмовитись, коли стали лишні. І досі в шоці від поведінки брата.
