Мені 68 років, чотири роки я працювала в Німеччині, доглядала за літніми людьми в хорошому пансіонаті. Мене сюди запросила подруга з коледжу, ми вчилися в одній групі й спілкувались досить близько, вона все про мене знала, і про те, що чоловік у мене споживає багато алкоголю і зовсім не працює, і про те що трьох синів треба підіймати на ноги, тому і покликала.
Сини потроху перетворювались в чоловіків, молодший вже закінчував 11 клас, старший був на останньому курсі університету. Пощастило, що хлопці в мене розумні, забезпечили собі навчання на бюджеті, один на юриста, другий на історичному факультеті, молодший планував зв’язати життя з військовою службою. Але ж ми, як батьки, мали б забезпечити їм нормальне життя та зробити подарунки. Це і стало основною причиною моєї поїздки в Німеччину.
Пощастило, що німецьку мову я знала ще зі школи, тому мене досить швидко підвищили до старшої доглядальниці. Ще й досвід роботи у схожому закладі в Україні не став зайвим.
З Наталією ми там рідко спілкувались, бо часу було зовсім мало, але я знала, що вона вже встигла почати робити собі німецьке громадянство. Я не знала, чи варте воно того, бо все ще сумувала за своїми синами та навіть чоловіком, нехай він і пив постійно, але я все ж його любила, недарма вийшла заміж та народила трьох синів.
Старші сини почали шукати собі пару, познайомили мене зі своїми дівчатами, коли я повернулася додому ненадовго, щоб побачити їх та чоловіка, якого тепер треба було ще відправляти на лікування, алкоголь все ж впливав на печінку. Звісно, їм не було комфортно приводити своїх коханих в дім, який на очах потроху розвалюється, бо дістався ще від мого діда, тому ви зустрічались в кафе чи ресторанах. Соромно було перед дітьми, хоч вони й заспокоювали мене, тому, повертаючись до Німеччини, починала працювати ще активніше і навіть почала шукати собі ще й нічну роботу.
Перед собою я ставила декілька цілей: перша з них, найважливіша, забезпечити житлом синів. Для початку їм вистачило б й по одній однокімнатній квартирі, а далі нехай вже самі заробляють та розширяють своє житло, коли підуть працювати. Молодший навряд чи залишиться на одному місці, бо військова служба змусить переїжджати, але від постійної квартири гірше не буде. Якщо захоче, продасть. Чоловік почав хворіти ще більше, ще більше грошей доводилось вислати йому.
Через три роки я почала потроху втілювати свої мрії. Важко було після смерті чоловіка, однак я продовжувала, купила по однокімнатній квартирі кожному сину в тому місті, в якому вони захотіли, зіграла весілля старшим та влаштувала шикарні проводи в армію молодшому. Коли народився перший онук, допомогла дітям з купівлею автомобілю, стільки ж грошей відправила середньому і молодшому. Ніколи нікого не ображала, якщо і збирала сумки, то всім однаково, щоб було справедливо.
Зарплата потроху виростала, я почала відкладати щось для себе. Повертатись у старий дідів дім, який за три роки без догляду зруйнувався остаточно не хотілось, треба було починати думати про пенсію та старість.
Влаштована на роботу я була офіційно, а начальниця навіть допомогла зробити посвідку на проживання у Німеччині, щоб я могла отримувати соціальне забезпечення, тож я почала задумуватись про власне житло і, можливо, в цій країні.
Однак, сталось інакше. Старші сини хотіли, щоб я поверталась додому та жила поруч з ними, щоб допомагати їхнім жінкам з дітьми, молодший взагалі рідко телефонував, бо був надто зайнятий службою. Тому, з болем у серці, я попрощалась з Німеччиною назавжди та повернулась до синів. Спочатку трохи пожила у першого, допомогла йому з дітьми, потім у середнього, поки онука підросла та почала ходити до школи.
А коли справа дійшла до того, де залишатись доживати свою старість мені, сини сказали, щоб думала про себе сама, бо в них грошей нема, адже я купила їм лише по однокімнатній квартирі, а їм треба розширятись. Отже, за свої гроші, що відклала під час роботи, я оплатила собі проживання у пансіонаті, і за чотири роки, що тут живу, сини відвідали мене лише три рази.
Ось таку подяку за тяжку працю я отримала.
