У нашій парі, дружина виявилась безплідною. Ми старались дуже довго й надіялись, що з цього щось вийде.
Одного ранку дружина прокинулась й побігла у ванну. Їй було погано. Я швидко приніс тест. Позитивний. Море емоцій, які не описати словами, їх просто варто прожити.
Ми з дружиною схожі статурою. Ріст, тіло будова – обидвох худорляві. Та трохи зовнішність теж збігається. Носи – вони у нас справді схожі. Та решта всього не дуже. Я чорнявий, маю густі брови та зелені очі. Дружина – блондинка з карими очима. Ми думали, на кого буде схоже маля…
Коли дружина народила. Одразу стало ясно, що син то її копія. Світле волосся та яскраво карі очі. Я був впевнений, що потім все стане на свої місця й одразу буде помітно чий це син. Та час показував, що цей процес надто затяжний та я став засмучуватись, що мого там немає нічого.
Навіть друзі й колеги приходили й дивувались: «Василю, може жінка твоя на ліво сходила? А ти й не знав?» – жартували вони. Та мені було зовсім не смішно з того. Я, навпаки, нервувався й обурювався з таких дурних запитань.
Прийшли ми додому до брата мого. Він взяв Мирослава на руки, якраз дзвінок у двері. Це інші гості, колеги з його роботи. Питають одразу, чи він батьком став. Той заперечує й показує на мене, мовляв, ось батько малого. Люди шоковано говорять, що не може бути, вони ж зовсім не схожі.
Загалом, я уже прийняв той факт, що син одне обличчя з моєю коханою дружиною. Її я люблю, а тепер у мене ще одна копія милої, щоправда, у вигляді рідного сина. Я змирився з цим й вирішив, якщо ми візуально не схожі, то це не означає, що й характери будуть різні, можливо, тут у нас буде тандем. Значить, я навчу його всього, що знаю сам й по вчинках буде зрозуміло, що це мій хлопчик. Мудрий, вихований та доброзичливий.
Хоча бажання бути як «дві краплі води» у мене абсолютно не зникло, значить лишиться в списку «маленьких мрій».
