Мені 22 роки і я дуже хотіла дітей, завжди посміхалась маленьким на вулиці і моє серце завмирало коли вони посміхались у відповідь. Та вже і батьки питали коли чекати онуків, а я весь час казала, що потрібно спочатку чоловіка знайти, а тоді дітей заводити.
Близько року тому я почала зустрічатись з хлопцем, у нас з ним прекрасні стосунки і ми вже почали говорити за одруження і дітей, він також хотів стати татом. Далі ніж просто розмови це не заходило, і ми просто жили спокійно далі.
Я почала частенько залишатись у нього на ніч, тільки проблема в тому, що у нього є двоє маленьких братів, які дуже докучають. Постійно б’ються між собою, плачуть, дуже голосно бігають і граються. Зранку, коли ми з хлопцем ще спим, вони так кричать, що про сон можна забути. Навіть його батьки не можуть їх заспокоїти. Дивлячись на них я почала розуміти, що їх я бачу по годині на день, а коли в тебе свої діти – це на все життя, і ти не можеш просто встати і піти кудись аби відпочити від них.
Тепер я зрозуміла, що дітей я точно не хочу, як мінімум ще кілька років, а можливо і взагалі. Це треба мати сталеві нерви аби таке витримати, а я точно до цього не готова. Хлопець каже що вже звик, та йому все рівно. Я завжди думала, що діти – це прекрасно, вони завжди милі та смішні, а тепер розумію, що це вічний стрес та крики, хоча в кого як, напевне.
