Коли мені було 17 років я закінчила школу і не змогла вступити до університету на бюджет, а так як була із, як кажуть, неблагоnолучної родини, то іншого варіанту отримати освіту у мене було. Довелося закинути мрію про вищу освіту і йти працювати. Я бралася за будь-яку роботу, зовсім не перебирала, бо хотіла втекти від батьків, хоч вони й мали квартиру, але там весь час ошивалися їхні друзі по чарці і життя зовсім не було. Тому я працювала одразу на кількох роботах, орендувала кімнату в гуртожитку і нарешті відчувала, що маю власне спокійне життя.
Івана я зустріла на одній із своїх робіт. Я мала пів зміни на фабриці – фасувала упаковки з крупою, а Іван там працював бригадиром зміни, тобто був моїм начальником. Тому мені було дивно, коли він почав проявляти до мене симпатію. Спочатку ми разом говорили у перервах, потім почали ходити на побачення, а вже за пів року я до нього переїхала.
Я була на сьомому небі від щастя, коли він зробив мені пропозицію. Збулася моя мрія про власну щасливу родину без постійної пиятики, без сварок, які я бачила від самого народження, живучи з батьками. Я чітко усвідомлювала, що у мене так не буде, просто не може бути, я цього просто не могла б допустити.
Чесно кажучи, тоді про це навіть особливо і не думала, адже все у нас було дуже добре. Я в житті навіть ніколи не сподівалась, що хтось зможе так добре до мене ставитися і батьки Івана мене гарно прийняли. А коли я дізналася, що вагітна, мене всі засипали подарунками і на руках носили. Наша донечка ще до народження була так оточена любов’ю, що не було жодного сумніву з приводу того, що вона матиме найкращу родину у світі.
Перші пів року після її народження так і було. Незважаючи на недоспані ночі та інші турботи, з якими стикаються молоді батьки, ми були дуже щасливі. Іван душі не чаяв у нашій доні, коли тільки приходив з роботи раніше, обов’язково гуляв з малою, казав, що мені відпочити треба, вихідними також казав, щоб я відпочила, а сам брав турботи за малою на себе.
Все змінилося, коли на фабриці відбулося скорочення і як результат, Іван втратив роботу. Перший час нас дуже підтримали його батьки, але йшов час, нової роботи Іван знайти не міг і був проти, щоб я йшла працювати, поки дитина мала. Тоді я ще не розуміла, що моє казкове життя скінчилося.
Вперше я відчула, що наша родина не стане такою як була, коли Іван повернувся від друзів не просто напідпитку, а таким п’яним, що я вперше за багато років, згадала власних батьків. Тоді я ще не думала, що це серйозно, але мені було дуже прикро і боляче. На ранок Іван вибачався, але такі ситуації стали все частішими, а згодом це вже було щодня. Тоді я усвідомила, що треба щось робити, навіть говорила з батьками Івана, але вони лише рукою махнули й сказали, що це тимчасово, бо він дуже переживає через відсутність роботи, далі стане краще, бо вони ж його не таким ростили. Краще не ставало, ставало ще гірше. Іван почав підіймати на мене руку, іноді навіть доводилося кілька днів не виходити з дому, щоб синці зійшли.
Настав час заговорити про розлучення, але Іван про це й чути не хотів. Він сказав, що я можу йти куди завгодно, але доньку він мені не віддасть, мовляв, у мене ні дому, ні роботи, ні підтримки і якщо я надумаю її відібрати, то він влаштується на першу ліпшу офіційну роботу, матиме житло та заручиться підтримкою батьків і відсудить у мене права на дитину.
Тепер я не знаю, що мені робити, адже він і справді може це зробити, але й лишати все як є теж не можна?
