Жити з таємницею завжди важко. Особливо коли її скриваєш від найріднішої людини. Звичайно, коли це стосується дрібниць, все можна пробачити. Але в моєму випадку це стосувалось моєї дитини, а навіть дітей.
Ми з чоловіком одружились в студентські роки. У нас не було ні гроша за пазухою. Але у нас було дещо більше – любов одне до одного. Ми вірили, що будь-які труднощі зможемо пройти разом. Раптом у наше життя увірвалась звістка, про те що я вагітна. Якнайшвидше помчали до лікарні, щоб підтвердити цей факт.
Саме тоді чоловік знайшов роботу на складі в одних заможних людей з нашого міста. Їм належав будівельний магазин, тому вони з радістю прийняли його. Крім роботи в магазині він працював у них вдома. Час від часу косив газон, готував дрова для каміна, за це була окрема оплата, що допомагала нам підготуватися до народження дитини.
На черговому УЗД нам повідомили, що малюк не один. Я виношувала двійню, це були хлопчики. Ця новина приголомшила нас. Але так само як до того ми вірили в те, що нам вийде виховати свою дитину як належить, навіть якщо їх дві.
Вагітність протікала звичайно. Я почувала себе прекрасно. Батьки допомагали нам чим могли і очікували народження внуків. А чоловік, як до того працював у цих людей.
Коли прийшов час народжувати я лягла на збереження. Мене запевнили, що все пройде чудово. Сам період пологів погано запам’ятався. Малюків після народження одразу забрали, сказали, що їм потрібно провести деякі процедури. А пізніше, принесли лише одного хлопчика. Нам повідомили, що інший не вижив. Йому довго надавали допомогу, але не змогли врятувати. Відчуття було наче, щось всередині обірвалось. Як це могло статися? Все ж було добре, всі завіряли, що пологи пройдуть без ускладнень. Після цього мені говорили, що двійня, завжди є ризиком тому чекати треба було чого завгодно. Але дитину мені так і не показали.
Приїхавши додому я намагалась радіти, що у мене є хоч одне маля. Проте, в глибині душі був тягар, який не зміг зняти ніхто. Чоловік порекомендував переїхати в інше місто, змінити обстановку, почати життя з нового листка. Не зважаючи на все я погодилась.
Сина ми назвали Святославом. Він ріс чудовим хлопчиком, нам на радість. У новому місті нам вдалось забути про всі негаразди. Згодом, народилась сестричка. Одного дня дізнались, що в те місто де ми раніше жили приїжджає цирк. Діти дуже хотіли на нього потрапити, адже про нього давно гуділа вся школа. Оскільки, нам теж захотілось погуляти в колишньому рідному місті ми погодились.
Приїхавши, ми побачили велетенську чергу. Все ж таки дочекавшись ми потрапили всередину та були дуже задоволені виставою. Син захотів цукрову вату, тому побіг купити її. Проте, повернувся не сам. З ним був хлопчик як дві краплі схожий на мого сина.
-Мамо, це Влад, мій новий друг. Правда ми з ним дуже схожі?
У мене було відчуття наче сотні мурашок пробігли по моїй шкірі. Як раптом, до хлопчика підбігла жінка.
-Владе, я просила тебе не відходити далеко.
Це була пані у якої багато років тому працював мій чоловік. Вона поглянула на мене і зніяковіла.
-Добрий день, Світлано! Давно не бачились, як поживаєте?
Я відповіла стандартними фразами і сказала, що нам пора. Вдома чоловіка чекала серйозна розмова.
Він був шокований моєю розповіддю. Пішов дістав з холодильника коньяк та розповів історію, яка потрясла мене до глибини душі.
Виявляться, що у пані, була донька. Вона не могла мати дітей. Тому дізнавшись, що у нас буде двійня, вирішили “купити” одного з хлопчиків. Вони домовились, що одна дитина за певну суму дістанеться їм. А дружині, тобто мені, скажуть, що немовля не вижило. Дальше, ми мали переїхати за ці гроші в інше місто, щоб я ніколи не дізналась про існування свого сина. Документи, я підписала навіть не знаючи про це, коли погано себе почувала. Чоловік прийняв це рішення самостійно. Адже вважав, що ми не потягнемо двійнят. Невже все моє життя фальш і обман?
Тепер не знаю як жити далі і як діяти. Чи варто піти до цих людей та розповісти своєму сину хто його справжня мати. Якщо я розповім йому правду, мабуть, зіпсую життя і йому.
