Звичайний буденний день, як тут посеред уроку я чую стукіт у двері, згодом вони відчиняються і директор школи заводить у клас маленьку дівчинку із довгими густими кісками. Я одразу зрозуміла, що у нас в класі буде новенька. Ми одразу познайомились, вона сказала, що приїхала із за кордону. Я сказала сісти за другу парту, там якраз було вільне місце. Урок продовжився.
Дівчинку звали Марія. Після дзвоника на перерву я закликала її до себе, щоб поговорити. Народилась і зростала вона за кордоном, де працювали та жили батьки, а тепер тата направили на роботу в Україну і вони усією сім’єю переїхали сюди.
Я помітила, що Марійка, наче не хоче йти на контакт. Намагається відповідати лише так або ні. Поспостерігавши за новою ученицею кілька днів, я вирішила запросити до школи маму, щоб поспілкуватися нею, можливо, вона зможе допомогти зрозуміти дівчинку.
Мама не забарилася і наступного дня прийшла до школи, ми з нею почали розмовляти та у її голосі відчувалася тривога. Під час нашого діалогу я дізналася, що Марійка так мало говорить, бо погано розмовляє українською, за те вільно володіє трьома мовами. Вона не спілкується, щоб з неї не сміялися однокласники. Бо у попередніх навчальних закладах у перші дні стикалася із насмішками через мовний бар’єр.
Минув час, от мої учні уже випускники молодшої школи. У них урочисте свято, усі розповідають вірші, танцюють, веселяться, як тут підбігла Марійка міцно мене обняла і подякувала за те, що я не заставляла її відповідати вголос перед усіма перший час, а терпляче чекала. Зараз ніхто і не скаже, що та новенька дівчинка погано говорила українською.