Я тільки розслабилась, як мій син мене знову «потішив» новиною про поповнення у сім’ї – у нього народиться четверта дитина. Ні, не подумайте, я люблю дітей, я люблю своїх онуків, але я вже не маю сил, щоб доглядати за ними.
Спочатку я промовчала і коли син почав мене розпитувати, чому я не зраділа – я сказала все, що думаю про це. Але, для початку, я поясню вам свою реакцію.
Я давно розлучена і трьох своїх дітей виховувала абсолютно сама. Старший син давно одружений, має власну справу та живе окремо. Середній, якому всього 28 років, одружився у 22 і вже має трьох синів: 5, 3 та 1,5 роки. Але його мрія – донечка. Так, діти це радість, але проблема в тому, що ми всі, я з молодшою донькою та він з сім’єю, живемо у моїй двокімнатній квартирі.
— Я не хочу жити у приймах і не піду до тещі, — випалив син, одразу ж після весілля, — ми будемо жити з тобою, а з часом будемо винаймати квартиру.
Тоді нам з донькою довелось потіснитись в одній кімнаті, а іншу віддати молодятам. Звісно, для дівчинки-підлітка не надто добре, але вибору не було. Але ж ми були певні, що це тимчасово – син обіцяв, що за півроку вони переїдуть.
— Віка вагітна, тож працювати тепер буду тільки я і нам точно не вистачить на оренду квартири. Ми подумали, що залишимось у тебе.
Теща та тесть мого сина мають власний будинок, де їм пропонували кімнату, але мій син занадто впертий та гордий, як він думає.
— А хто допоможе з дитиною Віці, її мама ж працює допізна. Я розраховував на тебе.
Між іншим, мені всього п’ятдесят – я маю своє життя, я не хочу цілими днями няньчитись з онуками.
І зрозуміло, після народження онука майже всі турботи про нього були на мені. Як тільки я приходила з роботи, а я працювала вчителем, невістка одразу ж віддавала дитину мені. Я, навіть ледь встигала переодягнутись.
— Як добре, що ви, Любов Михайлівна, прийшли. Беріть Петрика, а я трішки відпочину.
При цьому я ще мала готувати вечерю, бо всі були голодні, а невістка спала.
— Так, я так бачу мій братик чисто сором втратив – всі турботи на тобі. Звісно, теща б таке не терпіла. До речі, я знайшла роботу на літо – не хочу, щоб і на мене залишали дитину
Невістка так і не вийшла з декрету – пішла у новий. Син сказав, що вони так і планували. Микола хоч і працював, але в офісі не надто перевтомлювався. Та й грошей у нього не дуже було – якусь частину грошей давав, а все решту оплачувала я, в тому числі й підгузки.
При тому мої свати приходили у гості погратись з дитиною, але їх не дуже турбувало як ми живемо. Не дивно, що кожна вагітність невістки не надто тішила мене.
— Коля, а ви з Вікою не думаєте про своє житло, в перервах між тим, як робити дітей?. Де ви збираєтесь жити з чотирма дітьми?
— А хіба ми тут не можемо залишитись? — здивувався син, — ну Іра може ночувати на кухні, а до тебе в кімнату ми поставимо ліжечка старших внуків.
— О ні. Синку, ти вже не наглій. Я не дозволю свої дочці спати на кухні, та й у своїй кімнаті я не хочу бачити дитячі ліжечка. Досить думати не головою, а іншим місцем. Чому ми маємо себе обмежувати, а ви живете на широку ногу? Ви вже дорослі – винаймайте квартиру і все. Я втомилась.
Невістка дуже образилась на мене, та й син не говорив тижнів два. Потім вони взяли дітей і пішли. А через годину мені подзвонила сваха:
— Та як ти могла вигнати дітей на двір. Тобі не соромно? Я їх до себе не прийму.
— Та невже? Я шість років жила і ти зможеш, — сказала я їй, — тепер твоя черга. Ти ніколи не переймалась як ми тут живемо, а тепер мені все рівно.
Ми всі дуже посварились. Потім стало відомо, що Віка не вагітна – просто збій.
За декілька днів свати прийшли миритись і домовлятись, щоб ми разом допомогли дітям винаймати квартиру, поки Віка в декреті.
Все ніби налагодилось, наймолодший онук вже в садку і невістка вийшла на роботу. Але я щоразу боюсь, що мені знов доведеться цілими днями няньчитись з онуками. Відчуваю себе поганою бабусею та людиною.