Сина та дочку я виховувала сама, допомагали мої батьки та сестра з чоловіком. Тягли їх усі разом, як могли, на ноги ставили, освіту давали, намагалися зробити так, щоб вони ні в чому потреби не мали. От тільки, коли діти виросли, то роз’їхалися по містах і мати їм стала непотрібна. Спочатку приїздили кілька разів на рік, а потім стали навідуватися все рідше.
Коли діти роз’їхалися я лишилася у хаті зі своїми батьками, доглядала їх, але батьки не вічні. Спочатку нестало тата, а за кілька років і мама пішла у вічність. Отак лишилася я сама у великій хаті. Сестра з чоловіком інколи приїздять у гості та їхня донька дуже допомагає. Приходить і по хазяйству зарадити і просто погомоніти. Така вже вона славна, не забуває ні своїх батьків, ні тітку.
Мої ж діти, як перебралися у місто, то майже й не згадують про мене, все кажуть, що у них справи і немає часу. Воно то й так, але вже хоч пару разів на рік, думаю, можна було би знайти день-два заїхати до мами у село. Та, відверто кажучи, і до себе у місто теж не кличуть ніколи. Хтозна-як воно так вийшло, що душу в них вкладала, а потім стала їм чужою. Я на них образи не маю, лише сумно, що на старість стала нікому непотрібна.
Тож, коли звернулася до нотаріуса щодо переоформлення хати з батьків на мене, вирішила одночасно вже й заповіт скласти. Подумала, раз діти не їздять сюди, то хата їм непотрібна, пропаде осунеться після моєї смерті без догляду та роботящих рук. Тож записала, що після моєї смерті хай хата залишиться племінниці, вона біля мене весь час поруч, то або сама житиме тут або продасть, їй вже точно більше потрібно, ніж моїм дітям. Все підготувала та й забула вже про те діло, дітям теж не сказала, якщо чесно, не думала, що їх це взагалі цікавить.
Не знаю вже як моя дочка дізналася про той заповіт, це ж село і чутки ширяться швидко. Вона одразу сказала сину й одного дня у мене на порозі вони обидва з’явилися. Я так зраділа, бо не приїздили уже кілька років, тільки зрідка дзвонили, а тут одразу разом завітали. Я почала на стіл накривати, але діти мене спинили. Вони запитали чи це правда щодо заповіту. Я без зайвих думок сказала, що так, це ж дуже логічно, вам не потрібно тут нічого, ви не навідуєтеся. А вона і мені допомагає весь час та й свого житла ще немає. Я не думала, що це буде якоюсь проблемою, але я помилялася.
Дочка та син дуже розгнівалися, кричали на мене і запитували, як мені не соромно, так із власними дітьми поступати, казали, що не очікували від мене такої підлості та зради. Вони галасували так, що аж сусіди з домів повиходили. Я спочатку намагалася їх утихомирити та заспокоїти, поговорити, а потім просто сіла на лавку та стала чекати, доки це все скінчиться. Вони грюкнули хвірткою і поїхали у місто, а я знову лишилася сама у своїй хаті і думала, що все я правильно зробила із заповітом, от тільки де я помилилася, виховуючи своїх дітей?
