– Так радів, коли мене покликали на іменини до дочки, – згадує Василь Петрович. – Дочка із зятем приїхали на машині, привезли валізу в подарунок, сказали, що згодиться у місто до них їздити.
Дочка вже давно живе окремо в місті. Спочатку там вчилася, потім працювала, а потім одружилася. Звісно ж я мріяв про зятя, який би став мені за сина, але не склалося. Я все життя звик руками працювати, від раночку і до пізньої ночі, звик до господарства, а зять у мене, бачте, програміст. Для мене незрозуміло що то за робота так сидіть весь день перед комп’ютером, а потім казати ще щось про втому чи хотіти відпустку, це ж не вантажити вагони робота.
Але про мене то таке, аби дочка щаслива була. А вона наче й була, от тільки мало ми бачилися і говорили мало. Спали вони до обіду, коли не подзвониш, то розбудиш, вдень працюють, а коли вже вільні, то мені й спати час, то ж уже ніч пізня. От і виходить, що все невчасно.
Зате з батьками зятя вони дуже дружні, ті, свого часу, коли діти одружилися, розміняли свою квартиру і купили їм у сусідньому будинку, так бачаться ледь не щодня. Вони ж міські, у них життя схоже. Вони кілька разів усі разом до мене приїздили, то вся компанія спала до обіду, потім пішли гуляти селом, фотографувалися, щось говорили про занепад села, готували якісь броколі, щось таке прісне й несмачне, що й годі. По господарству ніхто й не запитав чи помогти що, то довелося самому й поратися по дому й по кухні. Зарубав їм курку, наварив борщу, так лише тесть поїв, вони бачте вегетаріанці й м’яса не їдять.
Ну та хай їдять що хочуть, то не страшно. Я на городі їм картопельку, помідори, бурячки рощу та передаю. Все ж домашнє краще за куповане. Я намагаюсь підтримувати спілкування хоч яке, все ж дитина рідна. А там може й онуків дочекаюся. Зять нічого що не робить нічого руками, поки здоров’я є, я й сам допоможу з чим треба.
– І от дочка запросила на іменини. Я дуже здивувався, запитав чи не заважатиму їм святкувати. Ба ні, самі за мною приїхали. Я зібрав валізу, набрав трохи городини, щоб було щось на салат і ми поїхали у місто.
Доїхали ми швидко, в дорозі весело поговорили навіть. Все почалося на другий день по приїзду.
Я прокинувся раніше за всіх, трохи полежав, але зрозумів, що треба вставати. Вирішив зробити на всіх сніданок. Подумав, що омлет їстимуть усі, навіть вегетаріанці, але поглянув по шафках, немає ні олії, ні сковорідки. Ще в однієї шафки дверцята розгойдалися. Ну, думаю нічого, зараз сходжу в магазин, якраз доньці на іменини сковороду гарну куплю, приготую сніданок, а потім і за шафки візьмуся.
Прийшов, вони ще спали, думаю, ну значить сніданок потім, щоб гаряче було. Почав крутити шафку і тут прокинувся зять. Він здивовано буркнув, що не варто то робити, мовляв, нову шафку куплять та й по всьому. Ні дякую тобі, ні допомогти, аби грошима розкидатися.
Потім дочка прокинулася, я їй подарував сковорідку, вона ніби й посміхнулася, але бачу щось не так. Трохи її розговорив, так вона каже, що вдома не готує, все замовляють, бо так зручно і час економить. Де ж воно то видано, замовляти їжу хтозна-де. Невідомо що туди покладуть, чим нагодують, а грошей яких коштує. Я все ж приготував сніданок. Ми поїли. І всі розійшлися по хаті, сіли за комп’ютери та телефони. Я запитав, чого ж не готуємося до приходу гостей. Може щось прибратися треба чи таки зготувати. Дочка сказала, що святкувати будемо в ресторані, ввечері, а поки можна займатися своїми справами та відпочивати. А від чого відпочивати, запитав я? Ми ж нічого не робили!
Не встиг я це сказати, як зять скипів. Сказав, що йому сьогодні треба завершити сайт, що наше буркотіння заважає, що він працював півночі і ще не відійшов, а до вечора треба встигнути.
Я тільки мовчки знизав плечами. Що то за робота така? Від чого втомлюватися там? Дочка на це все взагалі не звернула уваги. Щось шукала в телефоні, писала комусь і посміхалася в екран. Я зрозумів, що мені тут не місце, що чекати до вечора не варто. Я думав ми по сімейному посидимо вдома, був згоден навіть на їхню вегетаріанську їжу, а воно, бач як. І допомога моя не до ладу, і поради, і подарунки. Все не так. Не такий їм батько.
Я взяв валізу і тихо вийшов з квартири. Виріши їхати на автовокзал і брати квитки додому. Там у мене є сусідка, наче мати-одиначка. Дівчина дуже уважна, завжди цікавиться чим допомогти, іноді пиріжків заносить, компанійська, дитина її часто в сад бігає за яблучками. Якщо я власній дочці такий чужий та нецікавий, то добрі люди у біді не кинуть. Думаю, що поговорю із сусідкою, я їй будинок залишу, а вона мені на старість допоможе, якщо потрібно буде. Вже ж якось не пропаду, шкода лише, що при своїй дитині, доводиться чужих про допомогу просити.