Ми з чоловіком завжди думали, що гарно виховали свою єдину донечку Катрусю. Вона і в школі гарно вчилась, і на гуртки різні ходила – весела, компанійська розвинена дитина росла. Як всі батьки пишались своєю кровиночкою і бажали їй гарного майбутнього. Ми разом з нею обирали університет, в якому можна здобути хорошу освіту з перспективною професією і загалом, мріяли, як все чудово складатиметься.
Проте ці плани мало не зруйнувала сама Катерина. Ні, школу вона закінчила з медаллю і в університет поступила на бюджетне місце, та вже на першому курсі шокувала нас новиною. – Я заміж збираюсь, за Павла – сказала вона в одній розмові. Уявіть, в якому стані ми були з чоловіком! За цього хлопця чули вперше, до того донька якось не ділилась своїм особистим життям, а тут одразу одруження. І це було сказано по телефонній розмові, щоб одразу домовитись на вихідні познайомитись з майбутнім зятем.
Такий перебіг подій був для нас не зрозумілим – для чого так спішити, можна ж просто зустрічатись, а коли отримає освіту й сім’ю створювати. Закрались сумніви, а чи не вагітна наша донечка?
Тиждень сиділи як на пороховій бочці – місця собі знайти не могли. Вже чекали хоча б якихось пояснень та хотіли поглянути на того “нареченого”. І ось коли вони приїхали, ми були в шоці від можливого зятя. Весь такий “мажор”, солідно одягнений, на дорогій машині – а самому то років з 20 не більше. Було зрозуміло, що це батьки його так забезпечили. Катруся пояснила, що одружуватись вони хочуть через кохання, а вагітності ніякої немає. Ми з чоловіком аж видихнули, не хотіли б, щоб донька ось так, не отримавши належної освіти та не вставши на ноги погубила своє життя. Проти онуків ми звісно, нічого не маємо – але куди дитині виховувати дитину? Це ж лягло б на наші плечі.
Проте, яке серйозне кохання у 18? Хіба ж обов’язково одразу себе зв’язувати узами шлюбу? Думаю, що ні – можна просто зустрічатись і насолоджуватись цим періодом. От ми з чоловіком офіційно одружились, лише коли закінчили університети та отримали роботу. Так змогли бути фінансово-незалежними від батьків, а хіба це не те, до чого потрібно прагнути?
Кажуть, якщо люди зустрічають занадто довго, то вони скоріш за все розійдуться так і не одружившись, з досвіду скажу – якщо це справжнє кохання, то нікуди воно не дінеться. А скільки людей щороку розлучаються, бо поспішили з одруженням не вставши на ноги чи не пізнавши один одного добре?
Тому хоч донька говорила, що вони налаштовані серйозно, проте ми просили не поспішати з одруженням. А коли цей “наречений” поїхав, вирішили ще раз щиро обговорити все з Катериною. Тоді вона вже більше розповіла про свого хлопця і наші припущення виявились вірними. Так, у нього досить багаті батьки й оскільки він єдиний син, то все дістанеться йому, але сам до цього й пальця не доклав. І хоч донечка переконувала нас, який же хороший той її коханий, проте наша думка була не змінною – рано ще одружуватись. Як могли просили її не робити цього, чи відкласти хоча б на декілька років, але вона нас не слухала. Ніби зачарована була тим хлопцем.
Не знаю, чи так гарно говорити, проте від цього шлюбу спас випадок. Десь пішла інформація, що цей “наречений” добряче таки гульвіса і мало не кожній дівчині обіцяє це заповітне “заміж”. Звісно, коли Катруся про це довідалась, було й сліз багато і мало не депресія, та я знала це пройде. Добре, що це з’ясувалось до весілля та дітей, а хорошого чоловіка ще знайде собі, які її роки.
Ось така наївність буває, проте чи не в тому родзинка тих 18-ти років?
Розкажіть, а ваші діти шокували вас так? Чи змогли ви переконати їх не спішити?
