У нашому будинку по сусідству жили бабуся із дідусем. Бабусю звали Ніна, а дідуся Іван. Ніна — просто чудова жінка, постійно усміхнена. Цю милу і добру бабусю любили всі сусіди. Вона і до дорослих доброю була, і до малих. Біля нашого будинку завжди було повно котів та собак, оскільки вони приходили, аби Ніна їх погодувала.
Чоловік Ніни Іван усе життя страждав на якусь хворобу. З молоду вона не дуже заважала жити, але от на старість дала про себе знати, і дідусь практично не виходив із хати — Ніна за ним весь час доглядала.
У них було двоє дітей: Олег та Марина. Але, на жаль, син їхній загинув у автокатастрофі, коли йому було 19, а Маринка завжди була з батьками. Їхні стосунки із Ніною погано складались, хоч вони і були донька з матір’ю, а до батька вона ставилась трохи краще.
Дуже рідко я чула від сусідів щось хороше про Марину, казали про неї, що вона зверхня, меркантильна, зла, але я не могла в це повірити, адже такі хороші люди не могли виховати таку дитину, але і висновків робити я не могла ніяких, адже ніколи її не бачила. Марина переїхала від батьків у 20 років, вийшла заміж, та час від часу навідувалась до свого дому.
Але коли із дідом Іваном все стало гірше, то вона і зовсім перестала їздити, бо на дух не переносила такої атмосфери. Марина зі своїм чоловіком давали гроші батькам, оскільки жити на дві пенсії важко, особливо, коли один із них хворий і не дієздатний.
Бабуся Ніна не злилась на доньку, бо любила її, та і не нарікала, бо їй було зовсім не важко доглядати за своїм чоловіком. Але мене трохи дивувало відношення доньки до старих батьків.
Ми із сусідами здружились, та одного разу вони запросили мене із чоловіком до себе в гості. Приводом для свята стала їхня річниця — 40 років у шлюбі. Ми купили подарунок, взяли із собою торт та прийшли до них на заплановану годину.
Просидівши за столом годину, ми почули стук у двері — у квартиру зайшла донька з невдоволеним обличчям. Вона огледіла нас так, наче ми якісь безхатьки — прийшли до її батьків просто поїсти.
Весь вечір вона сиділа нахмурена, зла, коли Ніна говорила до неї, вона зухвало пирхала та корчила із себе незрозуміло кого.
Ніна попросила доньку, аби вони вийшли на кухню, бо їй потрібно було про щось їй сказати, але донька сказала: “Говори тут, хіба в тебе може бути щось важливе?”. І тітка Ніна почала говорити, мовляв, не вистачає грошей батькові на ліки. Жінка просила в доньки, аби та пішла і купила ті таблетки, які прописав лікар, але Марина відмовила і сказала, що розбереться.
“Невже вона зібралась допомогти батькам?” – подумала я. Можливо дочка згадала все хороше, що їй дали батьки з дитинства, та вирішила якось покращити їхню ситуацію, але за три дні все стало зрозуміло: Марина забрала батька та завезла в будинок пристарілих, а матері сказала, що квартиру вона здає в оренду, і нехай Ніна шукає собі іншого притулку.
В сльозах жінка прийшла до нас. Я навіть не могла промовити й слова, адже була просто шокована від вчинку Марини. Порадившись із чоловіком, ми запропонували Ніні залишитись у нас, а з квартирою всі питання можна вирішити через суд.
Та жінка відмовилась і сказала, що розбереться з усім сама. Коли я хотіла навідати її наступного ранку, то мені ніхто не відчинив, а двері квартири виявились відчиненими. Там я знайшла Ніну, яка непорушно лежала на підлозі.
Та найдобріша та найприємніша жінка, яку я знала, п0мерла від зупинки серця. Такі сильні хвилювання вплинули на її здоров’я найгіршим чином. Відтоді у квартиру заселились нові люди, а Марину я більше не бачила. Добре, що вона не потрапляла мені на очі, адже я б прибила її власноруч.
