Одного зимового вечора до віконечка, де залишають дітей, принесли згорток.
Нянечки вигодували дитину. Життя її склалось непогано. Її всиновили у 2 рочки з хорошої бездітної родини. Олесю та Дмитра дівчинка завжди вважала рідними, такими, що готові віддати за свою доню життя. Сім’я була заможна, Алінці нічого не бракувало. Вона закінчила школу з відзнакою, а згодом і університет з червоним дипломом.
За пів року вони переїхали в інше місто.
І насправді завжди була задоволена своїм життям. Щоправда, нещодавно з’явився її біологічний батько.
Вона не могла зрозуміти причини, чому можна покинути рідне немовля, а потім з’являтись у її життя.
Тому говорити з татом дівчина не хотіла. Та Олеся й Дмитро просили її змилосердитись.
Вони розуміли як важко не бачити рідної дитини.
Потім цей чоловік усе ж мав змогу розповісти правду про своє життя. Аліна слухала зі сльозами на очах. Виявилось, що її мама завагітніла у 19 років. Проходила обстеження після пологів і дізналась, що захворіла відкритою формою туберкульозу.
Щоб вберегти своє немовля вона віддала його туди, де про нього подбають. Батько Аліни не знав про вагітність і доньку. Лише за рік, якраз перед своєю смертю вона повідомила чоловіка про це у листі і попросила знайти доньку і потурбуватись про неї. Григорій почав шукати слід дитини, проте безуспішно. А за кілька років не хотів травмувати.
Тепер він не просить ні про що, окрім прощення.
Отак буває. Треба вдягти туфлі людини і пройти її шлях, аби зрозуміти.