Так вже сталось, що моя колишня кохана Марина не змогла стати хорошою дружиною та доброю матір’ю для нашої донечки. Але це я зрозумів надто пізно.
Та й ніколи не думав, що так станеться. Ми, мабуть, як і кожна молода пара, мріяли одружитися, народити багато діток та жити щасливо. В принципі, все складалось чудово і ми дійсно створили смію.
Так, з дітками не поспішали, адже потрібно було встати на ноги та побудувати кар’єру. Я не з тих чоловіків, які після одруження закривають дружину вдома і змушують займатись її хатніми справами. Тому, кохана також мала змогу реалізовуватись, а побутом ми опікувались вдвох. Для нас було нормою замовляти їжу і прибирати коли є на це час.
Десь 2 роки ми присвятили виключно роботі, а після того, як я отримав чергове підвищення, вирішив, що пора говорити про поповнення в сім’ї. Марина також була не проти й ми активно почали працювати над цим. Звісно, поставились до всього відповідально та спершу пройшли всі медичні обслідування. За висновками лікарів зі здоров’ям у нас все було в порядку, тому появлення вагітності залишалось тільки чекати. І, як виявилось, не довго.
Вже через 3 місяці у Марини почався токсикоз, тому ми одразу зрозуміли, що це вагітність. Радості не було меж, вже з нетерпінням чекали моменту, коли зможемо сидіти біля ліжечка нашої дитинки та милуватись нею.
Час пролетів як одна секунда – ось ми вже були в пологовому і з хвилини на хвилину мали тримати нашу донечку на руках. Роди пройшли чудово і навіть швидко, лікарі казали, що Марина велика молодець. Я також пишався своєю сильною та хороброю коханою.
Не знаю як, але час з дітьми біжить просто невблаганно. Здається, що ми тільки вийшли з пологового, а вже пора святкувати перший рочок. Життя за цей період було не простим, але зі всіма труднощами спільно давали раду.
Коли малечі було десь півтори роки, Марина дуже змінилась – стала якоюсь дратівливою і відстороненою, а згодом й взагалі, повідомила, що таке життя не для неї. Я докладав великі зусилля, щоб переконати кохану і повернути в сім’ю, але все було даремно. Вона просто зібрала речі та покинувши нас пішла. Ви й уявити не можете, в якому стані я тоді був. Навіть ворогу не побажаю пережити таке.
А ще через якийсь час я отримав документи на розлучення. Марина зазначила в них, що наша донечка залишиться зі мною. Це мене навіть втішало, адже без неї я просто не бачив свого життя. Хоч без дружини стало дуже важко зі всім справлятись – розриватись між дочкою і роботою, але благо, мої батьки дуже допомагали в ці моменти.
Після того, як нас розлучили, я вирішив, що Марина також повинна до повноліття хоч якось опікуватись нашою донькою, тому подав на аліменти. Називайте мене як хочете, але вважаю. що все зробив правильно. Дитина – це відповідальність обох.
Як і думав, колишня після цього одразу прийшла з’ясовувати стосунки. Та я не мав, що їй сказати, моя думка залишилась не змінною. Лиш запропонував їй все зробити мирно, без суду. Скрегочи зубами, але вона погодилась. Ми зійшлись на сумі, яка є необхідної для донечки й Марина пообіцяла, що буде платити.
Я лиш сподіваюсь, що вона зрозуміє яких справ натворила і хоч через якийсь час захоче зустрічатись з донечкою. Головне, щоб це не було запізно.