Дружина сама прийняла рішення піти від мене. Сказала, що покохала іншого, зібрала свої речі й пішла.
Звісно, що вона відразу розлучилась зі мною і діти залишились жити з нею. Мені тоді було дуже нетерпимо боляче, та я себе заспокоював тим, що мене люблять мої діти, й моє право любити їх, а також право бути їхнім батьком – ніхто ніколи не відніме.
Після нашого розлучення суд забов’язав мене вилачувати аліменти, що я сумлінно виконував. Дітей же мені доводилось бачити часто, я забирав їх до себе на вихідні, а бувало вони в мене й підживали. Мені було в задоволення проводити з ними час, водити їх в торговий центр, купляти їм одяг, іграшки та те, що вони мене просили. Я так за ними сумував, що на радощах зустрічі їм завжди було все дозволено.
Зрозуміло, що мене не радував той факт, що мої діти жили разом з чужим дядьком, чоловіком їхньої мами. Симпатії до нього я не відчував і навіть ревнував своїх дітей до нього. Особливо неприємним було чути від дітей те, що дядя Діма їм щось приказує, а то буває й кричить на них. Про це все ми один раз намагались поговорити з Іриною, та вона, як почула це, дуже розгнівалась і сказала, що дітей взагалі тепер не відпустить до мене, що я їх більше не побачу.
А ось через пару місяців ситуація змінилась – в Іри з Дімою народилася спільна маленька дитина, це була донька. Наші з Ірою діти стали їй не цікаві, а Діма їх просто не міг переносити у своєму домі. І ось вже другий місяць діти живуть у мене.
Чесно кажучи, я був щасливий, що діти тепер були зі мною. Правда, засмучувався через дітей, бо вони дуже сумували за мамою, а у мене для них не було пояснень, чому так сталося, що вони мамі більше не потрібні. Тоді я робив все, щоб вони не сумували: водив їх в парк, возив на море, а в будні дні займав їх різними гуртками. Та сталося так, що на роботі мене звільнили через скорочення штату. Мені прийшлось піти на іншу роботу, де платили вдвічі менше, але вибору у мене не було, бо мені були потрібні кошти на утримання дітей.
А ще я й надалі платив немалі аліменти своїй дружині. Коли зателефонував їй і спробував пояснити ситуацію, то вона мене не зрозуміла. Хоч я і просив, щоб Іра подала заяву до суду на зменшення аліментів, але вона не погодилась, сказала, що хоче бути впевнена у своєму майбутньому. Це було не справедливо, адже мені доводилось майже всю свою зарплату віддавати на її утримання. Тепер же в житті дітей Іра участі майже не брала і коштів на них не витрачала.
Мені не зрозуміло, чому я повинен відривати кусок хліба від своїх дітей і віддавати його іншим? Чому саме мені доводиться утримувати чужу родину? Нехай про це подбає тато Діма.
Через декілька днів Іра мені сама зателефонувала. Вона плакала, просила мене не зменшувати аліменти, бо їй з маленькою донечкою не буде за що жити. Діма часто випиває і його звільнили з роботи.
Тепер я сиджу і думаю як жити далі. Розумію, що мною користується й Іра, і її чоловік. Наче й шкода їх. А з іншого боку, мені треба думати тільки про своїх дітей. Треба визнати, що в мене є ще такий страх: коли я не платитиму кошти Ірині – вона взагалі забере в мене дітей і не дасть з ними бачитись. Що мені робити… не знаю.
