Я жив майже 35 років в постійній брехн1 і не розумів причини. Я бунтував проти всіх і всього, а тепер мені так соромно, що передати не можу. Дізнався правду і вже хочу усе забути, або принаймні дещо змінити.
Я дуже люблю свого тата і завжди хотів бути поруч з ним. Він також тепло до мене ставився, навіть більше, ніж до моїх молодших сестричок.
З дівчатами, до речі, у мене досить нормальні стосунки. Ми поважаємо один одного і намагаємось не ображати.
Так відбувається ще з раннього дитинства. Мама завжди вчила нас, що братерські та сестринські стосунки – то дуже цінно і важливо. Мама єдина дитина в сім’ї, тому мабуть мріяла про сестру чи братика.
Єдина людина, з якою стосунки в мене не завжди складались – це була бабуся. А саме татова мама – Ніна Василівна. Дідуся я не пам’ятаю, він помер, коли мені виповнилось приблизно 3 з половиною роки. А от бабуся, скільки себе пам’ятаю якось неприязно на мене дивилась. Не злісно і не агресивно, проте якщо порівнювати з сестрами, то менш тепло і привітно. Неначе байдуже.
Я підростав і постійно думав, що це через стать. Все-таки, жінка похилого віку. Що в неї спільного зі мною. Мабуть, любить більше дівчаток і це зрозуміло. Так якось мені намагались потрактувати ситуацію і батьки, бо я часто питав. Особливо, у ранньому віці мене хвилювало: «Бабуся любить лише сестричок?»
Ми підросли. Нещодавно бабуся померла. Мені зараз 35, а дівчатам 27 і 24. Старша готується до весілля, а Віка закінчила університет. Ми дізнаємось, що бабуся залишила заповіт. І там зовсім не згадується про мене. Свою двокімнатну квартиру у центрі міста жінка поділила на двох онучок, навіть не залишивши про мене згадку.
Я намагався тримати себе в руках, та пізніше збунтувався. Почав вимагати пояснень чому така дискримінація. Нарешті мені розповіли, що батько не є моїм рідним. Перший чоловік покинув маму, коли мені виповнилось 3. Стало так соромно, адже тато, хоч я йому не рідний, приділяв мені стільки любові й тепла.
Я дуже йому вдячний, і, звісно, бабусю тепер розумію.
