Живу я в невеличкому селищі за тридцять кілометрів від міста. З роботою у нас в селі тяжкувато – хтось може доїжджати до великого міста, а хтось живе на продуктах з городу. До того ж багато моїх односельчан вирощують овочі та фрукти на продаж – зібрали врожай, продали, а на зароблені гроші живуть цілу зиму. І все б нічого, якби тяжко доводилось працювати не тільки дорослим, а й дітям. Я розумію, що треба допомагати батькам, але ж не робити всю важку роботу по дому і городу.
Неподалік мене живе багатодітна сім’я – зараз там вже семеро дітей і мати знову вагітна. Так, діти це щастя і радість, але ж їх всіх треба вигодувати, вивчити та підняти на ноги. Але це точно не про моїх сусідів – вони народжують, щоб отримувати гроші та ще й заради безплатної робочої сили. Всі їх діти тяжко працюють – доглядають худобу, прибирають вдома, працюють на городі та ще й няньчать найменших діток, в той час, як мати або вагітна, або змучена. Коли я спостерігаю за дітьми, то мені стає їх страшенно шкода – вони змордовані, постійно працюють і я ніколи не бачила, щоб діти грались іграшками чи хоч якось відпочивали.
Здавалось би – це не моя справа, але я не можу спокійно спостерігати. В цій сім’ї найстаршим є син Віктор – юнаку вже 15 років і він виріс дуже спокійним, працьовитим і відповідальним хлопчиною. Він завжди вітається з сусідами, частенько допомагає стареньким, хоч у самого багато справ, і ніколи не сперечається з батьками. Віктор багато чого робить по дому того, що мала б робити мама, або ж батько – навіть няньчить маленьких діток та готує їм їсти. Ця сім’я не приклад щасливої багатодітної родини, це якраз повна їх протилежність.
Якось мені довелось йти з магазину і я зустріла по дорозі Віктора – ми живемо на одній вулиці, тож додому пішли разом. Ми розговорились і я дізналась багато цікавого про хлопчика – він цікавиться фізикою, точними науками і просто мріє вступити до університету.+
– То гарно готуйся і вже за два роки ти зможеш здійснити свою мрію. Освіта може й не головне в житті, але вона дає хороший старт і відкриває безліч можливостей. Та й коли ти переїдеш до міста зможеш краще пізнати життя – тут тобі нічого не світить, – сказала я.
– Та ні, Олю, не вийде – батьки не відпустять. Вони вже мені сказали, що я їм потрібен тут – у нас великий город, господарка і часу на навчання не буде. Треба ж усіх годувати – це мій обов’язок, – сумно сказав Вітя.
– Вибач, але це обов’язок твоїх батьків, а не твій. Ти, звісно, маєш допомагати, але ти не можеш присвятити своє життя своїй родині. Ти маєш теж подумати про себе і своє майбутнє. Закінчиш університет, влаштуєшся на роботу та ще й зможеш допомагати рідним.
– Та ні. Дуже шкода, але так не вийде – я вже змирився, що моє майбутнє це дім у селі та город.
Мені стало так шкода його – чому молодий хлопчина має забути за свої бажання та життя. Я вирішила йому допомогти та поговорити з його матір’ю. Жанка, мати Віктора, ніколи не відрізнялась добротою чи привітністю – жінці тільки 35, а вона не має ні освіти, ніколи не працювала, а тільки народжувала. і вона не та мати, яка дбає про всіх своїх дітей – ми ж уявляємо собі велику та дружню сім’ю, де мати й батько в любові та турботі виховують діток. Ні, вона приклад тих жінок, які не прибирають вдома, не перуть одяг, не купують дітям іграшки і взагалі не приділяють їм час – бувало таке, що Жанна з чоловіком взагалі могли випивати і тоді діти залишались самі на себе.
Коли я прийшла до будинку сусідів, то побачила бруд, відсутність готової їжі та дітей, яких давно не купали – мені стало аж лячно. Жанна сиділа і дивилась серіали, в той час, як донька 10-ти років чистила картоплю на всю сім’ю. мені було складно зрозуміти, чому ніхто ніяк не впливає на таких батьків. Потім я дізналась, що люди просто шкодують дітей і не хочуть створювати зайві проблеми родині. Та я вирішила не мовчати і не договорюватись – одразу ж поставила ультиматум Жанні. Я зрозуміла, що просто розмови не допоможуть – і хай я буду поганою, але таки спробую допомогти дітям.
Розмову я почала спокійно та стримано – поговорила про побут і про те, що Віктор хоче вступити до університету. Жанна мене вислухала й одразу почала сперечатись та кричати, щоб я не пхала носа у їх справи. Тоді я повідомила їй, що звернусь у соціальні служби і вона не тільки буде мати проблеми із законом, але й втратить гроші ,які отримує від держави. В той момент Жанна тільки замовкла.
Не знаю чи на довго вистачить моїх нотацій, але я пішла додому з обіцянкою від жінки про те, що вона зміниться і буде краще дбати про дітей. Через місяць я перевірю чи дотримується вона слова.
