Моя мама народила братика, коли мені було 4. Тато дуже нас любив, але брати на руки ніяк не хотів, мовляв, всі малюки такі маленькі і тендітні, що він своїми величезними руками може щось їм поламати. Тому, якщо мамі потрібно було кудись мене завести, то вона постійно брала з собою колиску з малюком.
Але одного разу сталась дуже смішна ситуація, коли малюку виповнилось 5 місяців, мама все ж вирішила, скажімо, навчити тата поводитись з дитиною. Вона взяла мене та сказала батькові, що ми вийдемо лише на 10 хвилин в магазин. Це було сказано для того, аби тато так не переживав. Ми з мамою поїхали в поліклініку, а сплячий малюк лишився з татом вдома.
Звичайно що мама лишила дитячу суміш у пляшечці на кухні, перед виходом малюка погодувала і зі спокійною душею пішла зі мною.
Тато, знаючи, що відсутність мами триватиме зовсім недовго, навіть і не напружувався. “Що ж може трапитись за ці 10 хвилин?”- Думав він. Але пройшло 10 хвилин, згодом 20, а потім і ціла година, і тоді тато занервував. Малюк почав ворушитись і все вказувало на те, що він от-от прокинеться. Тато почав телефонувати мамі, але вона вимкнула звук, коли ми заходили до нашого лікаря на прийом, тому батько ледь не посивів.
На щастя, наша сім’я товаришувала з сусідською, де також було 2 дітей, але вже старших. Він, миттю зрозумівши, що може пошукати помочі там, побіг до сусідів. Але, на його превеликий жаль, вдома був лише сусід Іван, який також не знав, як поводитись з малюками, менше одного року.
Батько з благаннями просив Івана допомогти, і він сказав “Добре, Вітя, давай щось спробуємо”. Вони бавили дитя, дали йому поїсти суміш, яку Іван знайшов на кухні, але дитя плакало. Маленькі діти хочуть відчувати чиюсь присутність, тому їм так хочеться, аби їх взяли на руки, але ці два дорослих чоловіка так боялись зробити щось погане моєму братику, що просто те й робили, що махали перед ним брязкальцем.
Коли ми з мамою повернулись додому, то побачили таку картину: Іван з моїм батьком сиділи над малюком в холодному поту. Один тряс брязкальцем, другий наспівував веселу мелодію, а мій братик плакав. Два дорослих чоловіка не змогли впоратись з малесенькою дитиною.
Тепер ми часто згадуємо цю історію і сміємось. Моєму братику вже 7 і він знає про те, що колись тато разом із сусідом Іваном так і не змогли впоратись із ним – маленьким хлопчиком. Ми з сусідкою Інною називаємо наших чоловіків “Вусатими няньками”.
