Нещодавно через соціальні мережі мені вдалося відшукати внучку дідусевого дядька. Вся річ у тому, що на початку двадцятого століття чоловіки із західної частини нашої країни масової хали закордон. Хто з них добирався до іншого кінця світу: Канади, Америки, Аргентини – там оселялися на постійне місце проживання. Ось і дядько мого дідуся теж вирішив податися у далекі світи, щоб знайти кращої долі.
Його покійні батьки отримали перед смертю лише один лист із далекої Канади, що їх Микола живий, здоровий, одружився з дівчиною із Польщі, працює перукарем і в нього все добре. Після цієї звістки батьки уже зі спокійним серцем змогли відійти у вічність.
Цих вихідних я була у гостях в бабусі та дідуся, от вони щось почали розмову про дядька, цікаво як він і що, чи живий. Соціальні мережі штука не хитра: прізвища та імена його дітей дідусь сказав, от три хвилини пошуку і є. Написала повідомлення, перепитала чи вони ті самі люди, які мені потрібні. Відповідь з-за океану не примусила довго чекати. Так, вони ті самі далекі родичі. Дядько дідуся ще живий, йому нещодавно виповнилося 93 роки. Ми домовилися завтра зідзвонитися.
От наступного дня такий довгоочікуваний відео дзвінок відбувся. Тривав він близько двох годин. Адже скільки років минуло, є про що запитати та розказати. Дядько розповідав, як йому зараз добре і спокійно живеться на пенсії, які низькі тарифи на комунальні послуги, для людей похилого віку, показав нам свій город і великий сад із кущами мандарин. Говорили та про родичів, сусідів із села з якого вони родом.
Після такої позитивної бесіди договорилися на наступні вихідні знову здзвонитися, бо ще стільки всього хочеться розповісти один одному.
