Дядько В-василь, як прикро, що т-ти мені не батько!

– Дядь В-василю, як прикро, що т-ти мені не батько! — з тугою в голосі сказав Миколка.
– Миколайчику, досить хлюпати носом, ти мій похресник, ще й рідний племінник, ми більше ніж рідні! – сумно відповів я.
Я кожної осені з молодшим сином приїжджав на вихідні до свого рідного брата Микити. Він молодший за мене, був одружений, але жінка кинула його з малим сином. Після задушливого міста я з насолодою поринав в чисте та прозоре повітря. Тут я відпочивав душею, ходив на рибалку. Завжди брав з собою хлопців – сина та похресника.


Коляша тягнувся до мене, чекав на зустріч. Він страждав на легку форму сколіозу та заїкався. Я думаю, що саме через хвору дитину від мого брата пішла дружина, а він незлюбив сина, через якого зруйнувалась родина і він залишився самотнім.
Я любив похресника, і не звертав уваги на його вади. Жалів його та підтримував. Він не винуватий у своїх вадах, і я часто робив братові зауваження, що б не прискіпувався за кожну дрібницю. Але чим більше я захищав хлопця, тим все більше брат зневажав сина.
– Василю, ти не розумієш, що таке хвора дитина… У тебе діти здорові. Ти ніколи не будеш в моїй шкурі! — бідкався Микита.
– Не скиглити, Микито! Дитина не винна. І ти повинен достойно себе тримати. Все ще можна підлікувати, якщо займатися з хлопцем, а не дорікати йому.
– Чому ти весь час обвинувачуєш мене? У мене хворий син, жінка втекла, а я нікчемний…
Досить стогнати та ображати єдиного сина! – зірвався на брата я.
– Батько, чому кричиш на дядька Микиту? Чому ти на боці Миколи? Чого ти постійно втручаєшся в їхні справи? – спитав у мене син.
– Влад, це взагалі не твоя справа, – розлютився я.
Минула осінь. Микита не робив малому послаблень. Господарство велике, допомагати нікому. Ось Миколка і виконував всю тяжку роботу. Порався з тваринами, викопував картоплю, збирав врожай яблук. І все це з посмішкою, повільно, потихеньку, але порався. І цим ще більше дратував батька. Він завжди був не задоволений.
Нам з сином вже час було повертатися в місто. Серце підказувало мені, що правильно б було забрати Миколку. Тут більше можливостей для лікування.
– В-василю, не  к-кидай мене! – захлюпав Коляша –  Б-без тебе я не в-впораюсь!
– Чоловіче, тримайся! Будь мужнім, мине трохи часу і я заберу тебе в місто. Ми з тобою завжди на зв’язку – я щосили підтримував похресника.
– Батько! Та що ти таке вигадуєш? А у мами ти спитав? Невже ти думаєш, що вона зрадіє? Вона буде проти, і я теж! Нащо нам тягар?! – нервував син.
– Владе, а не забагато ти на себе береш? Забув з ким розмовляєш? – сказав я.
Минуло 17 років. Я майже не їздив до брата, хворів. Ми з Микитою та Миколкою спілкувалися телефоном та переписувались в інтернеті. Там нічого не змінилося – хлопець так само тяжко працював по господарству, брат хворів.

Я часто був по лікарнях, й не помітив, як зв’язок з рідними обірвався. Телефонні номери були не в зоні доступу, мої повідомлення залишалися не прочитаними. Від них новин теж не було. Вони не писали та не дзвонили.
Виходу іншого, як їхати в село, не було. Хто поїде? Я не в змозі, тому прийшлося звертатися до рідних. Та де там! Мої родичі – мої проблеми.
Старий, геть здурів? Нам що, зовсім нема чого робити? -гримнув на мене мій дорослий син.
Мушу визнати, що Влада я виростив розбещеним нахабою. Все життя ми з жінкою заглядали йому в рота. Я довго думав, звідки в нього стільки злості до людей, чого він такий байдужий та всім незадоволений. Копія свого дядька. Я вимушений був поїхати до родичів.
– Василь, ти? Чого приперся? — буркнув Микита.
– Я дзвоню вам, а ви не відповідаєте. Що трапилось? Де Микола? Він дома?
– Немає його! Давно вже. Як поїхав торік на заробітки, так і пропав. А все хворим прикидався! Кинув мене, невдячна скотина!
– Як кинув? Куди поїхав? Чому ти не втримав його? – питання так і посипалися з мене.
– Та чи втримаєш його? Гуляє там, розважається з дівками, а батька хто доглядатиме?
– Микито! Ну може досить вже? Нащо ти на нього наговорюєш? Ти ж нічого ж про нього не знаєш. Де він? Що з ним? Як його здоров’я? – чого ти такий жорстокий до нього. Це ж твій син! – сльози покотились по моєму обличчі.
– Та пішов ти геть! Без тебе нудно, нащо приїхав? Хоча б горілки привіз, а то тільки знаєш, як дорікати мені! – зло сказав брат і силою випхав мене з двору.
Я повернувся у місто. Довга дорога знесилила мене. Додому я повернувся хворий. Піднявся тиск і синові прийшлося викликати швидку.
– Старий ти вже зовсім, батько! Задовбався я тебе доглядати – говорить Влад.
-Я догляду не потребую. Ти тільки швидку викликав, а вже мені цим дорікаєш! – відповів я синові.
– Давай-но відправимо тебе до санаторію. Ти будеш доглянутий, в теплі та добрі. Там поряд будуть такі ж старенькі й ти знайдеш собі друзів. Чесно, в мені немає ані часу, ані бажання міняти тобі памперси!
– Владе, ну що ж ти за людина така! Як тобі не соромно таке казати! Не думав я, що буду заважати синові. Дружину поховав, старшого сина вивчив, тебе всім забезпечив. А тепер я не потрібний? – гіркі сльози душили мене.
– Та не нагнітай! Поїдеш, подивишся, підлікуєшся, відпочинеш.
– Ні, я добре тебе знаю, на жаль… Ти тільки радий мене здихатися – без сил прошепотів я.
Владислав гримнув дверима і пішов. З того часу він не цікавився мною. Тільки невістка заходила до мене в кімнату, та й то дуже рідко. Я вже був на все згодний, відчай ятрив мені душу, хотілося померти.
Вже місяць я в будинку для похилих людей. На нервах я майже не встаю з ліжка. Син жодного разу не приїздив. Наступного ранку до мене зайшла санітарка та говорить, що до мене відвідувачі, і треба вставати. Я думав, що то син з невісткою прийшли, нарешті дочекався! А зайшов молодий чоловік, трохи кульгаючи.
– Миколко? Ти чи не ти? Як ти мене знайшов?,- ледь сказав я і притис його до себе.
– Д-дядько В-василю, любий мій! В-вибач, що з-змусив т-тебе хвилюватися, що з-зник. Я не м-міг б-більше з батьком…                  П-поїхав на з-заробіткио-одружився, – розповідав похресник.
  Коляша, а де ви живети?,- запитав я.
– Я п-придбав б-будиночок в райцентрі, ш-шукав тебе, п-приїхав до тебе, а  д-дружина Влада в-відправила мене сюди, – розповів Миколай.
Я з соромом розказав про своє становище, про сина та його ставлення до мене, про те як мене доглядають чужі люди.
– Я не з-здивованийТ-твій Влад т-такий же, як і мій батько, один в один. І я п-приїхав за тобою, з-збирайся, ти не з-залишишся тут жодної хвилини. Хай там як, а ми б-будемо разом, і в б-біді і в радості,- промовив Микола.
– Ні, ні, припини! Ти сам потребуєш догляду, нащо вам з молодою дружиною старий дідуган, мені вже не довго на цім світі бути, залиш мене…
– Х-хрещенийт-тихенько, не хвилюйся! З-збирайся, я вже все вирішив.
В цю мить до нас підійшла дівчина, взяла Миколу за руку і я зрозумів, що це його жінка.
– Добрий день, Василь Петрович! Я – Ніка, дружина Миколая. Я все про вас знаю, він постійно про вас розповідає, часто сумує за вами. Давайте допоможу зібрати ваші речі і поїдемо додому. У вас буде власна кімната, ви ще нам онуків глядіти допоможете, – сказала Ніка.
Я не міг більше опиратися, ми зібралися і заїхали до мене на квартиру за рештою речей. Дома були всі, і син, і невістка.
-А це що за гості? Ми нікого не чекали, чого приїхали?– обурено спитав Влад.
-Та не турбуйся ти так, ми тільки за речами, тепер ви вільні… Живіть і насолоджуйтесь.
– Та пішов ти, – вигукнув Влад,- доброчесний який, теж мені!
Поки їхали, я мовчки ковтав сльози. Мені було соромно. Невже я гідний такого ставлення?
– Дядь В-василь, як чудово, що т-ти мені тепер батько!- сказав похресник і витер сльози.

Оцініть статтю
Червоний камiнь
Дядько В-василь, як прикро, що т-ти мені не батько!