Родина у Григорія Семеновича була невелика: він, дружина та син. Жили тихо, спокійно, не сварилися. Син коли підріс, то батьки йому допомогли звести хату, щоб він там обживався зі своєю власною родиною. Усі вони жили в невеликому селі, тому вважай, що поруч один з одним. Син одружився, відгуляли йому пишне весілля, зі сватами потоваришували. Та от якось так вийшло, що стосунки із невісткою не залагодилися і тому, син сам забігав до батьків, а вони у них рідко бували. Навіть свята справляли не у сина в хаті, а в батьків, бо якось не хотілося їм бути на території невістки, дуже вже неприязно вона їх сприймала.
Ситуація не змінилася і після смерті дружини. Григорій Семенович продовжив сам вести господарство та хазяйнувати у хаті, але відчував, що здоров’я вже не те, сил бракує, став забудькуватим, а тому вирішив поки ще є сили та розумі більш-менш ясний, то варто оформити заповіт, щоб потім у родини було мороки менше.
Стареньке авто заповів сину, прикраси, які лишилися від покійної дружини, відписав невістці, хоч і не мирилися, але хай буде добра пам’ять їй про свекрів, ну а хату вирішив переписати на онуку, щоб мала де жити, раптом що, хай у дитини завжди буде свій куток. Григорій Семенович усе оформив і розповів дітям. Вони із ввічливості похитали головами, мовляв, рано йому про таке думати, але звісно, були вдячні за таку його і щедрість і завбачливість.
Не пройшло і пів року, як онука прийшла до дідуся у гості і почала дуже дивну розмову. Сказала, що планує вийти заміж і їм з чоловіком треба десь жити, а тому вона все придумала і буде добре, якщо дід переїде жити до батьків, а вона з чоловіком у його хату. Мовляв, у батьків його і доглянуть і по господарству не треба буде поратися. А їм тут добре буде жити вже окремою сім’єю. Онука сказала, що з батьками вже поговорила і вони не проти.
Григорій Семенович сказав їй, що подумає, але він не бачить приводів думати. Йому було досадно, що все вирішили за нього і поговорили про все без його участі, а до нього останнього прийшли, таке ніби просто довести до відома. Віку хочеться дожити у власному домі, побудованому своїми руками, щоб не відчувати себе небажаним гостем чи тягарем, поки є сили ходити і самому робити щось, то він буде лишатися господарем у свої хаті та на своєму подвір’ї. То вже хай, як стане немічним або помре, от тоді хай усе ділять та розбирають. Так він це все собі твердо вирішив, от тільки, поки що не знає, як про це родичам сказати, адже, з одного боку, наче сам усе на них переписав, але з іншого, хотілося би життя своє спокійно дожити вдома, не конфліктувати з невісткою, не думати, що комусь заважає, що терплять його присутність із жалю.
