Коли наша донечка Мар’яна вийшла заміж за Михайла, ми дуже пораділи за неї. І, мабуть, як кожні батьки старались їм допомогти та встати на ноги. Проте, цим вони не дуже користувались – обоє працювали та повністю себе забезпечували. Із зятем у нас стосунки були хорошими й ми вважали, що донька вибрала собі доброго чоловіка.
Перші труднощі виникли, коли Мар’яна пішла в декретну відпустку. Тоді з’ясувалось, що однієї Михайлової зарплати замало для забезпечення сім’ї. Донька постійно позичала у нас гроші, по сумі я зрозумів, що справи зовсім погані. Звісно, ми не могли не допомогти Мар’яні й без усіляких вагань давали гроші.
Проте, ця ситуація здалась мені не зрозумілою і я вирішив поговорити з Михайлом. Знаючи, що в їхній сім’ї проблеми з грішми планував детальніше все взнати й, можливо, допомогти знайти якусь більш оплачувану роботу. А оскільки мій зять працював на автомийці з графіком роботи тиждень через тиждень, ця пропозиція мала йому сподобатись. Та з розмови я зрозумів, що такий стан речей йому до вподоби й прагнути до чогось більшого він не хоче.
Пояснив, що наша допомога це не цілковите забезпечення їхньої сім’ї, а лиш певна підтримка та здається, Михайло цього навіть не почув.
Всю вагітність доньки ми допомагали їм та робили все можливе, щоб вони ні в чому не потребували. Моїй дружині навіть довелось поїхати на заробітки, коли з’ясувалось, що цей “чудовий” зять примудрився взяти кредит. Не раз ми пропонували Мар’яні переїхати до нас, а не жити на орендованій квартирі, за яку вони не мають чим платити, проте вона відмовлялась.
А після народження дитини все лиш погіршилось – Михайло раптом вирішив покинути роботу на автомийці й повністю сів нам на шию. Все казав, що шукає роботу, але результатів ніяких не було. Перебирав вакансіями, ніби в запасі у нього купу грошей та часу для безтурботного життя. Дійшло до того, що Мар’яна була змушена собі шукати якусь роботу і з дитиною на руках роздавати листівки. Нам було шкода доньку та онучку, тому постійно пропонували їм переїхати до нас.
І зовсім не розуміли, чому вона відмовляється та продовжує жити з Михайлом. А якось він навіть сказав, що було б добре, якби ми купили їм квартиру, мовляв, у нас і можливості є і гроші. Так, у нас це є, але зароблено важкою працею. Та і я не впевнений, що Михайло казав це з добрих намірів – а що, якщо він подасть на розлучення потім? За просто так віддавати половину квартири цьому неробі? І чи правильним буде в принципі допомагати їм далі?
Так, мені дуже шкода Мар’яну й онучку, але можливо, вже час самим брати відповідальність за свою сім’ю?
