От ніколи я не розуміла людей, які нарікають на своє, а чуже величають. Чого б це не стосувалося. Є в мене сусідка, старша вже жінка я намагаюся її уникати, бо не маю сили слухати як в Італії добре жити, як там усе розвинено, і як держава дбає про людей, а у нас просто життя нема.
Можливо і важко, а особливо пенсіонерам. Та моя сусідка не живе на єдину пенсію, а займається бізнесом: здає дві кімнати хлопцям-студентам, влітку продає овочі та фрукти, які вирощує на власному городі, та й врешті – решт і дочка, допомогти мамі може.
Під час останньої нашої розмови я не стрималась і сказала все, що думаю. Я поверталася після роботи додому з пакетом продуктів у руках. Проходячи повз подвір’я сусідки привіталася і прямувала далі, та ж вона почала зі мною говорити і я із ввічливості призупинилась, щоб дослухати, що вона «несе». Мова знову пішла про те, що держава така погана і т.д. Я, звісно, дослухала, не перебивала. Після монологу тьоті Люди запитала її чому ж її дочка не працює тут на роботі, не сплачує податки, щоб у її мами була достойна пенсія? Чому вона всі кошти привозить сюди та купує нерухомість, якщо тут так погано, а за кордоном краще, то можливо слід задуматися над постійним місцем проживанням на чужині.
Ми всі обираємо де, що, коли нам робити. Де жити та у якій країні. Самі й будуємо країну за нас це іноземці не роблять. А все, що маємо, напевне, заслужили своїми вчинками.
