В плани Івана не входила поява другої дитини у їх сім’ї. А для чого додаткові проблеми? У них вже є трирічна донька, а дитина це не дуже малі витрати: одяг, їжа, гуртки, іграшки та ще багато всього. До того ж у них квартира у кредит, а дружина так і не встигла вийти з декрету. Та й вони давно мріяли про новеньке авто. Але Марина так хотіла синочка. Дитину вирішено було залишити.
Малюк народився справжнім козаком: міцний на вигляд, темне густе волосся, великі зелені очі, які одразу ж зачаровували. Здавалось би, хіба можна бажати кращого? Але, як потім сказали лікарі, у малюка були деякі проблеми зі здоров’ям – у мозку накопичувалась зайва рідина і хлопчик потребував хірургічного втручання, а може й не одного. Лікування потрібне довготривале і недешеве, але в дитини є шанс на повноцінне життя.
От цього точно не було у планах Івана – додаткові витрати на операцію, реабілітацію, поїздки з дитиною до лікарів. Тоді можна забути про відпочинок, нове авто та повноцінне життя на довший час. Відмовитись від цього у свої тридцять років він точно не хоче. І він вирішив поговорити з дружиною. На диво, вона не дуже й сперечалась з ним і погодилась на його ідею – залишити малюка у пологовому, а рідним сказати, що він помер. Тяжко, але жити треба далі, а вони собі ще народять.
Алла Геннадіївна вже понад п’ятнадцять років працює у домі дитини та за всі роки надивилась вже стільки, що мала б вже спокійніше реагувати на появу нової дитини, але ні. Кожного разу для неї це як власна душевна травма, сльози на очах і такий нестерпний біль та жаль за дитину. Вона просто не могла зрозуміти, як можна залишити своє чадо.
А до цього «новенького» з зеленими очима Алла прикипіла одразу ж і весь свій вільний час намагалась приділити саме йому. За декілька тижнів малюк вже, навіть, почав впізнавати її і щоразу посміхатись і весело агукати тільки до неї.
«А чому б і ні? Діти вже дорослі, але я ще маю достатньо сил та бажання, щоб виховати маленького хлопчика. То може поговорити з Сергієм?» – замислювалась Алла.
І поговорила, і вговорила піти подивитись на малюка. Чоловіку він теж припав до душі, але все переживав чи вони впораються – лікування малюку все ж потрібне, хоч і ситуація з його здоров’ям покращилась.
– Алло, думай сама. Я не проти, але чи потягнемо, нам вже не по двадцять років.
– Ми впораємось, – просила жінка.
– Тоді назвемо його Віктор, щоб таки справді виріс переможцем і поборов свою хворобу, — впевнено сказав Сергій.
А керівництво будинку дитини всіма силами допомогло Аллі з усиновленням.
Що тут казати – не дуже легко було подружжю з малюком. Алла витрачала весь вільний час на Вітю: возила його до лікарів на обстеження, лежала з дитиною у лікарнях, відпочивала з малюком у санаторіях, виконувала всі настанови лікарів.
Сергій же багато працював, втомлювався та за рік дещо постарів – лікування дитини забирало багато грошей та сил. Але коли маленький Вітя підбігав до нього, обіймав своїми маленькими рученятами та говорив татові як він його любить – Сергій забував про втому і розквітав, радіючи такому маленькому та неочікуваному щастю.
Вітя ріс сильним, розумним хлопчиком.
– Бабусю, давай я тобі допоможу, – підбігав малюк до сусідки, яка несла пакет з продуктами.
– Ти ще зовсім маленький, куди тобі нести тяжке.
– Бабусю, я ж росту справжнім чоловіком, як мій тато. А чоловіки допомагають жінкам. – розповідав Вітя.
– Ну раз так, то допоможи. От на хлібчик понеси, – сказала бабуся.
Тепер маленький Вітя гордо ніс хліб, а обернувшись запитав:
– Правда ж тобі зараз легше, бабусю?
– Набагато легше, – відповіла бабуся.
Коли прийшов час їхати на операцію, вся вулиця бажала Аллі та Віті щастя та успіху.
– Не бійся, Алло, на небі все бачать. Все буде добре, – говорили люди.
І справді, все пройшло добре. Через деякий час Вітя повернувся додому, а лікарі повідомили, що тепер життю і здоров’ю хлопчика нічого не загрожує.
Вітя виріс, закінчив школу, вступив до університету на архітектора.
Якось перед екзаменами, наприкінці травня, Вітя йшов додому. Погода була чудова, світило сонце, довкола цвіли дерева, у хлопця був гарний настрій – до екзаменів він був готовий, скоро канікули та він поїде до батьків. А він так любить бувати вдома: там завжди смачно пахне, мама наготує улюблених пиріжків з вишнями, а з батьком можна поїхати на риболовлю та трохи відпочити від метушні міста.
І тут раптово до ніг Віті підлетів іграшковий ведмедик. Поряд на лавці сидів чоловік з маленькою дівчинкою. Вітя підняв іграшку та подав дитині:
– Не кидай ведмедика, йому ж боляче.
– Він мені не потрібен, – зі злістю сказала дівчинка.
– Чому? Дивись, який він гарний, – сказав Вітя.
– Він поганий і хворий. А такого я не хочу, – крикнула дитина.
Вітя був дуже здивований:
– Не звертайте уваги, – втомлено сказав чоловік, – це моя онука. У неї проблеми зі здоров’ям, а її батьки не хочуть займатись з нею, тому це роблю я…
Вітя глянув на нього – чоловіку було років п’ятдесят, виглядав він молодо. Та його сумні очі видавали втому, страх та розпач – це додавало сильного контрасту з тим, що було довкола: сонце, спів пташок та веселий дитячий гул. Віті захотілось допомогти йому, якось підбадьорити і він вирішив розповісти про себе, своє життя, операцію в дитинстві…
І чим довше слухав Іван (а це був саме він) цього юнака, тим більше у нього стискалось серце. На нього дивився хлопець, який був дуже схожим на його дружину, такі ж зелені та веселі очі, таке ж темне волосся…
– Не може цього бути, – тихо сказав Іван.
– Та як ні. Звісно, може. Це правда. – продовжив Вітя, – головне вірити та сподіватись на успіх. Мої мама та тато допомогли мені, бо знали, що все буде добре. І ви обов’язково вилікуєте онуку. Обов’язково. Щастя вам.
Вітя подякував за розмову і пішов далі, весело посміхаючись, бо вірив, що у цієї маленької красуні все буде добре.
Іван у розпачі дивився у слід хлопцю, але не міг сказати ні слова. Не було сумнівів: це був його син, якого він з дружиною покинули у пологовому майже двадцять років тому. Тоді вони не думали про дитину, а тільки про себе і про те, як треба «пожити для себе»…Дружина його покинула, бо не могла жити з тим тягарем, намагалась знайти дитину, але марно...Дочка виросла егоїсткою: жила тільки для себе, а в голові були посиденьки з друзями. Такого ж чоловіка собі знайшла. Коли народилась онучка і виявилось, що вона має проблеми зі здоров’ям — дочка принесла дитину батькові зі словами: «Нам вона не потрібна. Хочеш лікуй, а хочеш віддай до інтернату – нам все одно».
Іван дуже хотів догнати хлопця і розповісти все, вилиту душу і попросити пробачення. Але для чого? Навіщо псувати життя йому ще раз? Він так і залишився сидіти зі своїм гріхом наодинці, непрощений та самотній…
